Жінка-УКРАЇНКА

Димитр Христов (Болгарія) — поет, драматург, перекладач, бард.

Народився 17 травня 1957 року в м. Благоевград. Закінчив філологічний факультет Софійського університету ім. Св. Климента Охридського. Працював референтом з поезії в Спілці болгарських письменників, головним редактором газети “Болгарський письменник”, був головою Творчого фонду, завідуючим відділу літератури в газеті «Пульс», автором і ведучим телевізійної програми “Час для поезії”, директором підприємства “Софкнига”, головним експертом Міністерства культури Болгарії. З 2009 року – директор Болгарського культурно-інформаційного центру в Скоп’є (Республіка Македонія).

Автор поетичних збірок: “Робочий день”, “Ранена свобода”, “Листи до Єви”, “Болгарські видіння”, “Балада про любов”, “Романтика і попіл”, “Серцевий ритм”, “Молитва за Болгарію”, “Хліб і вино”, аудіо-альбому з авторськими піснями, а також книги п’єс.

Поезії і драматичні твори перекладені російською, українською, англійською, албанською, сербською, македонською, італійською, китайською, грецькою та іншими мовами. В Росії, Сербії, Р.Македонії, Албанії, Україні та Польщі виходили окремі збірки поезій.

Монодрама “Мерилін Монро” ставилася в театрах Болгарії, Р.Македонії та України.

Добірки віршів у перекладі українською мовою публікувалися в часописах “Молодь”, “Всесвіт”, “Літературна Україна”, “Дніпро” та ін. 2012 року в луцькому видавництві “Твердиня” вийшла збірка поезій Д. Христова “Крізь кордони” в перекладі з болгарської  дружини  Анни Багряної.

Лауреат Національних літературних премій ім. В. Башева та  ім. П. Славейкова, премії Спілки болгарських письменників (за поезію), Міжнародної премії “Літературний Дедал” (Р.Македонія), Міжнародних літературних премій ім. Г.Сковороди ім. М.Гоголя (Україна).

Перекладає зі слов’янських мов. Перекладач і упорядник антології “Нова українська поезія” (Софія-Варна, 2012), а також окремих збірок сучасних українських поетів та добірок класиків української поезії: Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки.

Член Спілки болгарських письменників.

Із книги: Димитр Христов. Крізь кордони. Поезії (упорядник, перекладач із болгарської – Анна Багряна). – Луцьк. – «Твердиня». – 2012. – 72 с. (Серія «Сучасна балканська поезія»).

СОН

Засни хоч на хвилинку –
відпочинь-но
в напруженому
тужному чеканні.
Побач мене –
вві сні, покірний,
лину
до тебе – крізь кордони
невблаганні.
Мов стиглий колос в полі –
колишися,
спросоння шепочи
до мене, рідна...
Прокинешся –
і я вже буду близько,
вже сон про мене
буде непотрібний.

ГІТАРА

Гітара мою душу вкотре тішить,
рятує від печалі та мовчання,
то гучно залунає, то тихіше:
мов дзвоник або дзвонів калатання. 

Звучить гітара в ритмі мого серця,
шепоче серед гуркоту будення.
Струни торкаюсь, і мені здається
струна курком для вистрілу – у темінь.

Гітара у затишші крикне грізно,
у гаморі нестерпнім стишить голос,
від радості заплаче в ніжній пісні,
сміятиметься весело від болю.

Навряд чи міг би з нею бути інший,
вона без мене – тужна та порожня.
І лиш моя кохана ще ніжніше
її до себе пригорнути зможе.

Тоді гітара що є сил заграє,
одна сльоза по струнах тихо зблисне,
і зазвучить найкраща наша пісня –
про ту любов, що тільки нас єднає.

РОМАНС

Надходить ніч, мов циганка завітрена –
в пишнім платті, з вогнем ув очах,
розсипаються зорі привітами,
тільки місяць не вийде ніяк.
Але блискітки сходять гарячі 
на долонях – від танцю її,
і спиняється вітер, неначе
свою тугу лишає в траві.
Два стужавілі пагорки юнки
пнуться ввись, від жаги тремтячи,
по драбині квапливо і в’юнко
підіймається пломінь свічі –
і згасає, щоб знову розлити
темну барву циганську вночі...

Заздрять феї, котрих не помітив,
в лютій січі ламають мечі.
І поранена ніжність опісля
закружляє, забувши про страх.
 
Бризне кров на зорі, буде місяць
у циганки палати в очах!

СТРЕС

Як багато людей самотніх!
Містом великим снують,
крізь суєти і юрмища гордо
тягнуть спраглу душевності суть.

І спішать, нецікаві нікому,
згуслий жах оминають. Мов хрест,
власну участь несуть випадкову,
свій безмежний приховують стрес.

Якщо ми їх забудемо навіть,
не позбутись довіку вини…

Так байдуже повз нас минають,
а ми вже так подібні до них!

ПОКИНУТА ХАТА

В тій глухій хатині з квиленням дверним,
у хатині-пустці, зморщеній і вутлій,
там павук нечутно тче прозору нить,
по-хижацьки хитро в’є отруйні пута.

Та стара хатина зберіга тепло
між цеглинок тільки – в темній пащі печі.
Заграва на неї оком зрить воловим,
пазурі сичеві вп’ялись їй у плечі.

В тій хатині мертвій – скривлений поріг,
і айва дозріла не духмянить більше,
і зола кружляє, ніби чорний сніг,
і тікають з хати зголоднілі миші. 

Мазанка скорботна, що уже – й не дім,
в ній життя веселою не лунає піснею,
тільки тіні схилені – в смерку мовчазнім,
та лаштує вітер зашморги завісові.

І коли спадає метеор нічний,
кличе його стріха ранами-дірками,
щоб зігріти хату... Вколо – бур’яни... 
Стукає у двері тільки пам’ять,
                                                    пам’ять.

ДИТИНСТВО

Це місто сіре. Джунглі його з каменю
ревуть отруйним гнівом двигунів.

Дитинство відцвіло – проклята пам’яте,
чому ж минуле мариться мені?

Зростав, і непомітно так поменшала
душа моя дитинна в дорослішанні.

Покинули невинні сни – по перших
відвідинах лукавого, по грішних…

На жаль, слізьми уже не змити болю,   
вже сміх не закипить золотопінно.

Наморщив лоба, якось невдоволено
дивлюся в день, коли ще був дитиною.

Світ осліпив мене. О, перші пориви,
вас крадькома, навпомацки шукаю!

Але – запізно. Вас уже немає.
Ви вже в мені ніколи не повторитесь.

ПОСВЯТА

Заходиш, починаєш прибирати,
але чи знаєш, як люблю я безлад,
якого мене вічно позбавляєш?
Наводиш лад – мені ж бо він чужий,
не годен місця відшукати в ньому.
«Порядок» перетворює мій вірш
на сад із пагіллям, відтятим передчасно –
до осені холодного приходу.

Все прибрано, все правильно, взірцево –
вже сплутати не можна сіль із цукром.
Я кліпаю очима, намагаюсь
свою невчасну пристрасть приховати.
Все набуло порядку. Час і простір
ми з точністю розкреслили до крапки,
що можемо спокійно відгадати,
коли і як прийде остання мить.

ПРОЩАЛЬНЕ

Доходжу до холодної горожі,
заграву ріжуть її гострі грані,
і вистигає сонця кров, тьмяніє
з проникнутим у землю горизонтом.
Вертаюся в помешкання голодний,
вино в старім багатті догорає –
розтоплююсь на сумніви, що тліють
до прибуття наступного сезону.

Мабуть, мені неважко обманути
свою наївну душу, що так тихо
зітхає… А птахи летять у вирій,
південним тіням ввірившись навік.
Я чув пісні. Як сумно! А дні собі нечутно
зникають, без прощальних сліз і сміху,
лише – зі страхом: раптом на подвір’я
ступлю не я, а інший чоловік.

СПРАГА

Знов засуха креслить по землі
смерті чорні рисочки й нулі.

Тіні опускаються й згорають
з водяною парою на пару.

Тіні підіймаються угору,
хижо кратер цілиться у зорі.

Пташенята з крилами-серцями
вниз летять маленькими сонцями…

Як чекали літа ми – не ката
із вогненним вироком-закляттям!

Молоді з тобою ми, допоки 
спраглі на джерела й на потопи.

НОЇВ КОВЧЕГ

Уціліє любов
після бурі
гойдатимуться
залишки політики
за бортом все буде мертвим
забуття подбає про
безслідне зникнення зброярень
благословлятимемо іржу
яка знищила гільйотини
і понад тлінням вічним
розцвіте таке життя
в якому ніхто ніколи не гинутиме
хіба що – від надмірної пристрасті
або ж – від нерозділеної ніжності. 

КАЯТТЯ

Щоразу повертаєшся
не туди, звідки рушив.
Ніколи
початок новий до джерел не вертає.
Світ – це спіраль,
хоч і здається
колом,
життя – це битва,
у якій переможців немає,
окрім Творця,
сльозами і кров’ю – воістину –
Він заплатив за наші гріхи й провини,
і оця Його – не позаздриш! – священна місія
спонукає мене переосмислити
усе, що я пережив донині.

Щоразу,
коли смерть цілує мене і шепоче:
«Ну ж бо,
чи не пора тобі розділити зі мною постіль?» –
я вдивляюся – ніби у два повні місяці – в її очі
і зачиняю двері, бо від жаху
дибки стає волосся…

Хочу співати із сонцем,
блукати із буйним вітром –
п’яти мої поранені
втоми нехай не знають,
тільки у милість Творцеву
вистачило б мені віри –
гріхи земні чи відпустить,
коли доживу до краю?..

РЕАЛЬНІСТЬ І МІСТИЧНІСТЬ

Ти не поруч – це мені болить,
кожна мить без тебе – покарання,
адже надто довго ми були
у непослухи і примхи вбрані.
А кохання – це ж не смертний гріх –
ані пізнє, ані передчасне.
Згаяв час я в пошуках своїх,
та зберіг дещицю сил – почати
все спочатку – із надій і вір,
і з любові, що обом нам личить,
що – усім смертям наперекір,
що – реальна і така містична.

ЛИСТ ДО АННИ

Крізь площі, вулиці, блокади,
вокзали сонні, листопади,
крізь літо й осінь, весни й зими
до тебе, ніби одержимий,
із криком зболеним лечу я:
ти так мені потрібна, чуєш,
колись розтану димом срібним,
та знаю: теж тобі потрібен,
бо зустріч наша стала кодом
кохання, що безперешкодно
долає відстані й кордони,
єднає лінії долонні.

Й допоки тішимося дивом –
цим найдавнішим із початків,
я розумію: теплі хвилі
нас захопили передчасно
і доленосно – з головою,
та вірю: зможемо обоє
наповнити цю тимчасовість
вогнем незгасної любові,
отим вогнем, що аж до краю
серця й сузір’я зігріває.

Пишу листа до тебе – досі
нічого зайвого, все просто,
ти нині вдалині від мене
наспівуєш мої рефрени.
Коли ж повернешся назад,
птахи із півдня прилетять,
а почуття єдиносущне
палатиме ясніше й дужче. 

У цьому місті чи у тому,
на площі цій чи незнайомій
я не поставлю обеліск
любові-загадці якійсь.
Тебе єдину возвеличу,
таку, яка мені найближча.
І, повний пристрасті, тривоги,
вже не бажатиму нічого,
окрім  священного розп’яття,
що в нім – життя мого початок,
де я і ти – солодше сну –
дві долі, злиті ув одну.

Переклад із болгарської Анни Багряної