Проза

Доброволець Сергій Пантюк: як говорити з дітьми про війну

Ніна Головченко

Нещодавно у тернопільському видавництві «Богдан» побачила світ нова книжка Сергія Пантюка для дітей «Фікус Бенджамін розповідає про щастя».

У творі письменник, доброволець, головний сержант ЗСУ Сергій Пантюк торкається актуальної проблеми – як говорити з дітьми про війну. Про війну, яка триває вже одинадцятий рік, і від якої потерпають і дорослі, і діти, на фронті, в тилу, чи в еміграції. Ця розмова письменникові вдається, хоч і відчувається, що бійцю із позивним «Сліва», який пізнав війну не з інтернет-новин, а наживо, іноді й складно дібрати легку форму висловлювання.

Орієнтуючись на молодших школярів, письменник обрав жанр повісті-казки, наповнивши її атрибутами дива (так, оповідачем виступає фікус Бенджамін, який опікується квітковим закутком у квартирі хлопчика Романа та його батьків) і казковими персонажами (Добрим Хатнім Духом – домовичком Добриком). Саме завдяки отакому казковому поєднанню різних світів Роман (Ромчик, Равлик) починає розмовляти із рослинами і Добриком, а його нові друзі здійснюють справжнє чудо, написавши листа про Ромчикового тата до самого генерала Залужного.

Книжка про літо, коли сонце стало чорним…

До власного короткого списку найзмістовніших та найцікавіших книжок для дітей про Чорнобиль — Олександра Єсаулова «Мамо, а що це було?» та Віктора Васильчука «Чорнобильські поневіряння Бучі» — хочу віднині додати ще одну, яку написав журналіст, видавець, письменник, волонтер Костянтин Климчук, назвавши її «Літо, коли сонце стало чорним» (Біла Церква: Час Змін Інформ, 2023. — 108 с.).

Книжка побачила світ минулого року. Це повість для дітей середнього шкільного віку. Але читати її  рекомендую всім: від малого до великого.

Чому я люблю такі книжки? Бо це історія. Навіть хай місцями художньо оздоблена авторами, та все ж про події реальні, які давно б вже могли і  загубитися в часі, аби не оці письменницькі оповідки.

Трагічні долі, необдумані кроки влади, страшні наслідки, які й досі відгукуються багатьом, безліч сімей, які змушені були залишити свої домівки назавжди, смерті, довічні хвороби тих, хто гасив пожежу…

Хмаренятко — казка Наталі Жиліної-Жури

Сьогодні зранку в білої кучерявої Хмарки народилося Хмаренятко. Тато Вітер одразу полетів сповіщати весь світ.

Тільки-но Сонечко піднялося вище дерев, матуся запросила свого первістка на прогулянку.

Хмарка ніжно й міцно тримала долоньку малюка в своїй м’якій долоні.

Хмареня уважно роздивлялося світ, намагалося вирвати руку, пручалося і час від часу вигукувало: «Пусти! Хочу самостійно!».

Аж ось на широкому подвір’ї з’явилися симпатичні створіння.

–  Мамо, хто це такі?

–  То пані Киця і її Кошенятко.

"Падіння яблука" Віктора Татарина

Буквально перед Новим роком у видавництві "Десна Поліграф" вийшла друга книга Корюківського письменника Віктора Татарина "Падіння яблука". Книга видана в рамках  обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини  за рахунок обласного бюджету. Знайома я з автором через соціальну мережу fasebook. Віктора Татарина можна назвати сосничанином, бо навчався і жив  у Сосниці. Він є випускником технікуму бухгалтерського обліку. Та і є багато у нас спільних знайомих, котрі живуть у нашому містечку, малій батьківщини  українського генія, письменника і кінорежисера Олександра Довженка.

Назва книги інтригуюча і багатообіцяюча. Обкладинка на книзі діє гіпнотично. Художниця Тетяна Кузик майстерно зобразила суть книги. Чомусь затримує погляд і розшукує серед хаотичних власних думок логіку. Таргани в моїй голові навіюють якісь думки, то і ніби життєві то ніби і колись просто омріяні. Руки інстинктивно перегортають сторінки. Зміст,  Автобіографія автора - ну, як же без цього? Присвята: Черленій Троянді, яка любить ромашки Вікторії Т., - напевно вона  себе пізнає, коли отримає свій примірник.

Проза Ольги Полевіної

Ольга ПОЛЕВІНА, м. Кропивницький

НОМЕР 13

Було темно. Вони лежали, зв'язані один з одним. Пахло пилом і свіжою друкарською фарбою. Імен у них не було. Були номери.

– Отже, ми востаннє  разом... – сказав Номер 1. – Хто знає, чи вдасться коли-небудь...

– Декому – поталанить. Нас відправляють партіями. Але долі в кожного – різні, – відгукнувся Номер 16.

– Аякже... – протягнув Номер 2. – Але ж ми, вважай, брати.

– Ну, це спірно, – посміхнувся Номер 4. – А може (хі-хі!), сестри? Але, як не назви, у нас багато спільного.

Проза Тетяни Цой

Уривок із роману «Мені байдуже, що люди скажуть»

Розділ 1. 

Маленька Орися сиділа навпочіпки над грядками з морквою і думала свою дитячу думу. Полоти моркву вона не любила чи не найбільше з усієї домашньої роботи. Тоненькі пальчики вибирали зілля і проріджували щільні рядки моркви, залишаючи між рослинами віконечка. Орися повільно просувалася, тихенько щось мугикаючи собі під ніс, інколи зітхаючи, бо кінця-краю тим рядкам не було видно. 

Оповідання Лариси Недін

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Михасик був пізньою дитиною у Марини і Данила, тож вкладали всю душу і ніжність в нього. І хлопча з того росло незвичним, цікавим. Пішло на п’ятий рочок, а розмовляло гарно і мудро, оченята, як стиглі вишеньки, дивились на світ по-дорослому помірковано, не дарма сусіди говорили, що малий як старий , обов’язково подумає, перш ніж щось скаже. Ото було тато звернеться:

– Ходімо, Михасику, допоможеш по господарству впоратись.

А малий хазяйським оком огляне хату, зазирне в піч, а далі й каже:

– Так, тату, ходімо, а мамка хай на стіл накриває, голодні чоловіки після роботи прийдуть.

Оповідання Оксани Загранюк

Завтра буде!..

Вона йшла вже давно стемнілою вулицею додому. Під ногами від світла вуличних ліхтарів іскриться, переливаючись, як розкидані повсюди діаманти, сніг. Тіні від дерев, що ростуть вздовж тротуару, як живі, рухаються за ходою жінки. Легенький мокрий сніжок приємно шурхотить, долітаючи до сірого балонового пальто. Зимовий теплий вечір. Надворі тихо, спокійно. Навкруги – жодної живої душі. Тільки у вікнах житлових будинків горять вогні – як вісники того, що містечко не безлюдне. Просто час вже такий. Восьма вечора. П’ятниця. Сьогодні святвечір у православних християн. Всі сім’ями зібралися за святковими столами і святкують.

Оповідання Арсенії Великої

Інша

-1-

Вона вже кілька разів потрапляла в поле його зору.

Однак він був задоволений, що вечір, який напередодні викликав стільки метушні і сумнівів, увійшов у піднесено-святкове русло, що всі запрошені були радісно-схвильовані один одним і всіма разом. У кав’ярні плавав туман інтелектуально-сексуального передчуття, жінки гарно виглядали, чоловіки були розкуті й впевнені. І головне – майже всі «свої».

Ігор Фарина. Відплата. Оповідання

Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподівану, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть впритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Вже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухався у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній вчитель біології теорією і практикою підштовхнувся до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається неодмінно сполохає якусь комашину і вона обурено подасть сигнал іншим.

Не помилився. Десь вдалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув затвором автомата.

Світлана Камишна-Терещенко і її перша книжка «Таємниця жіночої душі»

Нарешті вийшла моя перша довгоочікувана книжка «Таємниця жіночої душі». Мала бути збірка віршів, але так сталося, що першою вийшла моя проза.

Ця книга складається з двох частин. Перша — це різні цікаві жіночі долі, сутність життєвих ситуацій, интригуючі та позитивні історії, а ще веселі замальовки з життя. Друга частина під назвою «Відверта розмова» — це невеличкі філософські роздуми про закони Всесвіту, про те, як бути щасливим, і що для цього треба. 

Рушники мої, рушники...

(Документально-художнє оповідання)

Вже котругодину Ганнуся сама не своя. Замкнулася на металеву защіпку в хатьонку і ридає. Пекучі сльози майже із самого раночку  туманною пеленою заполонювали геть запухлі очі. Вона вже й не звертала на них особливу увагу хоч цей невпинний солоний потік, який не мав ні початку, ні кінця, та рій тривожних  думок у роз'ятреній  голові  і не давали  зосередитися. Злість і злоба охопили душу й серце. Ще мить і звідти, мов із розтривоженого вулкана, поллється вогненна магма. Лишалося тільки  піднести сірник, аби все навкружохопило нищівним вогнем.

Об'єднати вміст