Жінка-УКРАЇНКА

Духовні витоки Надії Пукас – подільської поетеси, композиторки і співачки

В статті досліджено і проаналізовано життєвий шлях та творчий доробок знаної української майстрині слова і пісні Надії Лаврентіївни Пукас, нашої землячки з Городоччини, яка й нині прославляє в Україні і світі наш рідний край і найкращі людські почуття.

«У її  віршах, у її піснях – зітхання закоханої жінки, шелест стиглого колосу, щасливий сміх дитини. Ця книга зіткана сонячним сяйвом, зрошена жіночою сльозою, пропахла ранковим цвітом, вечірньою зорею»,- так говориться про творчість Надії Лаврентіївни Пукас у передмові до однієї із збірок її поезії «Надія» [1, с. 2].

Не дивлячись на срібло у пишних каштанових косах, цю миловидну струнку жінку ще й досі називають Надією, Надійкою, Надею. Напевно тому, що смуток від пережитого і зморшки на лиці розгладжує юний вогонь в очах, весняний клекіт душі, який  яріє у ласкавій усмішці, у ніжному голосі, у ніжності очей.

Звідки ж та сила духу, те невичерпне джерело творчості, та любов до людей, до рідної землі, до материної пісні? Відповідь знайдемо у її поезії:                          

Я виросла серед садів зелених, Серед ланів розлогих, золотих. Ясна зоря всміхалася до мене.

Коли я спала, буйний вітер стих.

Сповита я була в м’які тумани, Купалася у весняних дощах.

Мов діаманти, щедрі роси ранні Світанок розсипав в моїх ногах. Премудростей усіх мене навчали Щонаймудріші в світі вчителі: Хорошії мої односельчани – Із діда-прадіда господарі землі.

(Cвітолюбива)

Так, саме у селі Матвійківці Городоцького району, що на Хмельниччині, у 1950 році народилася Надія Пукас в сім’ї простих хліборобів Лаврентія Федоровича та Євгенії Савівни Голки. Росла, заколисана материною піснею, напоєна вранішньою росою, виплекана розлогими полями, срібними дощами, зимовими заметілями. Початок її біографії простий і звичний, як сама подільська земля, як маленька річечка, уздовж якої простелилося її рідне село. Тростянецька середня школа, де Надія була найкращою і найпомітнішою ученицею, Хмельницьке педагогічне училище, в якому вона не втратила позиції лідера і закінчила його з відзнакою, Кам’янець-Подільський педагогічний інститут.

Як пізніше зазначить Надія Лаврентіївна, саме педагогічне училище  визначило вектор,  дороговказ її подальшої  долі. Вона й досі з великою теплотою і любов’ю згадує своїх викладачів Віту Петрівну Калініченко (викладача педагогіки), Миколу Францовича Федорця – викладача математики, Ларису Федорівну Шумлянську – заступника директора, викладача української мови та літератури, всю кафедру музики та співів, з якою, безперечно були найтісніші стосунки. Саме тут вона знайшла і своє покликання, і перше зболене кохання – чоловіка Анатолія. Уже ставши студенткою педучилища, Надія Пукас почала створювати справжні, професійні поетичні твори, які пізніше знайшли своє місце у широкого читача. Отак, отримавши благословення своїх наставників-педагогів, зачерпнувши з народного пісенного джерела свого краю животворного напою українського мелосу, вирушила Надія  у світ поезії, пісні, у дорогу до людських душ, до спраглих на добро, на любов дитячих сердець. Як говорить про себе сама Надія Лаврентіївна, «Педагогіка і пісня – то мої два крила. Вони доповнюють одне одного, взаємозбагачують».

Свою трудову діяльність молодий педагог Надія Пукас, якій не виповнилося ще й вісімнадцяти, розпочала у  Осташковецькій восьмирічній школі Хмельницького району.  Через рік  сім’я  переїхала у Хмельницький, де  вона свої педагогічні і організаторські здібності випробовувала на щойно створеній посаді педагога-організатора по роботі з дітьми та підлітками за місцем проживання. Оскільки такі посади в державі були створені вперше і поспитати досвіду роботи було ні в кого, то Надії довелося самотужки торувати шлях  до сердець як підлітків, так і їх батьків,  до керівників установ і організацій.  Потім була на комсомольській, профспілковій роботі, що додало до особистості поетеси вміння оперативно приймати рішення, брати на себе відповідальність.

І знову повернення до педагогічної діяльності. Але вже такого рівня, коли потрібно вміло виправляти помилки та безвідповідальність батьків, школи, що призводили до правопорушень, а то й злочинів підлітків. У 1982 році Надію Пукас було призначено відповідальним секретарем комісії у справах неповнолітніх міськвиконкому, яку вона очолювала понад 12 років. Це були сходи до високої майстерності роботи з дітьми та підлітками, з батьками та громадськістю міста, спрямованої на формування особистості дитини, на подолання чинників, що спричиняють девіантну поведінку підлітка, на профілактику проявів правопорушень. Це – якщо офіційно. А повсякденно – десятки дитячих очей, наповнених зневірою, нелюбов’ю, які зазирають тобі в душу і чекають поради, захисту, душевного тепла. Це проблеми неблагополучних сімей, які мусиш впустити собі в душу, бо інакше не відчуєш їх гіркоти, це пошуки істини, яка часто захована глибоко-глибоко і, яка, можливо, прийде до тебе десь аж посередині безсонної ночі. І досить часто такими ночами народжувалися вірші: то ніжні і лагідні, як мамине слово, то неспокійні і тривожні, як осінній вітер, то вщерть наповнені любов’ю, як весняний день. Саме вони заспокоювали, гоїли душу, зранену чужими і своїми болями, давали силу на наступний день:

Я не суддя тобі, мій світе!
Мені судити не з руки
Того, що натворили діти
І що зоставили батьки.
Суддею бути – річ невдячна:  
Правічне ж бо:
„А судді – хто?!”
Були вже голови гарячі.
О, скільки крові пролито!
О скільки мрій знялись у вирій!
Ще й досі в серці передзвін.
Онуки винесуть нам вирок!
Чи  буде справедливим він?
Чи буде виважена плата
За стільки страчених надій? 
Я хочу бути адвокатом
 Для тебе, рідний світе мій!

(Я не суддя)

У той час Надія Лаврентіївна з головою поринула і в громадську роботу. Вона очолила жіночий рух Хмельницького, створила декілька жіночих громадських організацій, з її подачі при міськвиконкомі було створено Координаційну раду жінок, яка активно діє і донині. Телеглядачі і радіослухачі з нетерпінням чекали теле- та радіопередач, де Надія Пукас виступала то як учасник, то як ведуча. І, звичайно, чекали нових пісень у її виконанні. Так, зазвучали її пісні «Чорнобильський плач» і «Ласкаві слова», «Пісня матерів, чиї сини не повернулися з Афганістану» і «Говори до мене» та багато інших. Однак найбільшою творчою удачею поетеса, композитор і співачка вважає для себе пісню «Проскурівський вальс», написану до 500-річчя рідного міста. Полюбилася вона і подолянам. Недаремно упродовж десятка літ ця пісня не змовкає над рідним Хмельницьким і щогодинно звучить у міській вежі в центрі міста:

Вечірні вогні
Горять в вишині.
Серпанками землю туман огорта.
До неньки-землі
Летять журавлі.
Їх радо стрічають
І села й міста
Тут юність моя
І спів солов’я.
Він пісню кохання тут вперше почав.
Хай гаснуть слова,
Та пам’ять жива,
Як потягу голос із древніх Гречан.
Тут зорі схиляються низько,
Тут сяє намисто обнов.
Плоскирів, Проскурів, Хмельницький –
Кохання, надія, любов.

(Проскурівський вальс)

І в роботі, і в творчості, і в громадській діяльності Надія Лаврентіївна весь час у пошуку. У пошуку нових педагогічних методів, підходів до неповнолітніх. А на ті роки припадає якраз поширення наркоманії, алкоголізму серед підлітків та молоді, лікарі діагностують перших хворих на СНІД, уражених ВІЛ-інфекцією. Досвід роботи  Надії Пукас переймають колеги з інших регіонів області, Вінниччини, Тернополя, навіть приїздять із Києва. Саму її запрошують часто на семінари, тренінги, наради з питань роботи із сім’ями, розвитку жіночого руху у столицю. А тут якраз підоспіло 500-річчя Хмельницького і міський голова Михайло Чекман запропонував Надії очолити міський відділ культури, оскільки вона як ніхто інший могла мобілізувати всі сили на підготовку та проведення цього історичного заходу. Тоді ж виходить її перша книга поезій «Килим долі»:

Червоне – то любов,
         А чорне – то журба.

                                          Д.Павличко                            

Роки мчать, мов на крилах, Літо, зима з вітрами.
Витчу я літ моїх килим
Різними кольорами.
Витчу з самого краю
Чорним  печаль і тугу.
Синім – жур вишиваю.
Жовтим – розлуку з другом. Сірим – зимовий вечір,
Радість в зеленім бачу,
В ружовім – цвіт-малечу
(Гарна ж вона, одначе).
Юність у білу нитку
В килимі вишиваю.
(Як пролетіла швидко –
Вже її  не гукаю).
Руки моєї мами  
Шию під хліба колір.
Отак всіма кольорами  
Вишию свою долю.
Сонячним різнобарв’ям
Моє життя сплелося!
Лиш для твоєї зради
Кольору не знайшлося!

«Kнига поезій «Килим долі» вражає багатством внутрішнього світу автора. В творах відчуваєш всеперемагаючу красу життя, його складність і діалектичне поєднання Радості й Печалі. Життєву долю людську часом порівнюють з полем, дорогою, стежиною. Автор, що бачить життя в його русі, в його продовженні сприймає дійсність в його різнoбарвному розмаїтті, розгортає перед нами багатокольоровий килим долі. Скільки в долі людській світлого і тужливого, осяйного і темного, радісних зустрічей і гірких розлук. І все це постає в художньо-образному втіленні й одночасно в глибокому осмисленні. Наш автор – ніжний лірик і незламна особистість», - так писала про першу книгу поетеси кандидат філологічних наук Євгенія Мойсеївна Гінзбург, яка наділяла молоду жінку материнською любов’ю [2].

Та серце рвалося до дітей-підлітків, до їх зболених сердець, розшарпаних душ. І коли обласне керівництво запропонувало їй очолити вже обласну службу у справах дітей та підлітків, погодилася без вагань. Водночас була призначена секретарем комісії по боротьбі з наркоманією та СНІДом. На цій посаді перед Надією відкрилися нові горизонти професійного зростання, а також збагатилася палітра вражень від нових зустрічей, поїздок, відряджень. І все це зарясніло дрібними рядочками віршів, нарисів, оповідань, пісень. Її матеріали з’являються у журналі «Жінка», у газетах «Дзеркало тижня», «День». А в місцевій пресі і засобах електронних ЗМІ вона стала піднімати особливо значущі проблеми виховання, громадської активності, культури, сім’ї, міста та області.

Її думки, сподівання, душевний трепет відображені у її творчості. Виходять майже одночасно дві збірки «Надія» та «Дала мама пісню». Записано нові пісні: «Солодашку мій», «Бабине літо», «Колискова» інші, незмінним аранжувальником яких є талановитий подільський композитор Іван Пустовий. Як писала сама Надія Пукас про нього: «У душі цієї людини звучить і сміх дитини, і щебет пташки, і шелест трави – увесь-всенький світ, що оточує нас, у його серці бринить піснею, новими мелодіями, неповторною симфонією буття» [3, с. 28-29].

Нині у доробку Надії Пукас понад тридцять пісень, де вона виступає і як поет, і як композитор, і як виконавиця. У співпраці з Іваном Пустовим такі пісні як «Проскурівський вальс»,«Чорнобильський плач», «Грішна любов», «Весільне танго», «Ласкаві слова» «Говори до мене», «Афганістан» здобули любов слухачів, стали переможцями конкурсів та фестивалів . Її пісні виконують такі відомі співаки як заслужений артист України Олександр Болгарчук, брати Гжегожевські, дует «Явір і Яворина», тріо «Камертон».

У 1996 році – новий поступ у кар’єрі: Надію Лаврентіївну призначають заступником начальника управління у справах сім’ї та молоді Хмельницької обласної адміністрації. Але доля посилає їй і надважке випробування: після важкої хвороби помирає чоловік Анатолій. (Йому присвячена чергова збірка поезій «Любила і люблю)».  І тут найміцнішою опорою, найщирішою розрадою стають її діти: донечка Оксана та любимий онук Назар, в яких вона душі не чує, і котрі, як говорить сама Надія, в її серці «з першого по десяте місце». А вже далі – все інше.

Та рідний Хмельницький кликав, вабив до себе. Хмельничани, які були завжди і в радості, і в горі, не зважали, що вона працює в обласній установі – йшли до неї зі своїми болями, проблемами, підлітки телефонували. І в одній із бесід з міським головою Надія погодилася працювати в міському управлінні у справах сім’ї та молоді, але з однією умовою: у місті буде створено «Родинний дім» – прихисток для жінок, які терплять насильство в сім’ї, оаза розвитку жіночого руху, всіляка допомога сім’ям у покращанні мікроклімату, налагодженні стосунків.

Родинний дім – це перша установа в Україні, яка стала центром соціального захисту, правової, психологічної, педагогічної допомоги сім’ям з дітьми, жінкам, малозабезпеченим верствам населення.  Про нього дізналися у всій Україні, почали переймати досвід. Надію часто запрошували на різні семінари, тренінги для передачі досвіду іншим регіонам. На жаль, нинішня влада ліквідувала цей родинний затишок, знищивши роками набутий досвід роботи з одинокими, обездоленими, понівеченими жіночими долями.

Врешті-решт вона переїхала до Києва, забравши  із собою онука Назара. Це окрема сторінка в житті педагога, митця, просто Жінки, яка відважилася у своєму віці (а їй було вже за п’ятдесят) кинутися у вирій столичного життя, міста-мегаполіса, конструюючи  абсолютно заново свою долю, свою душу, серце, на основі розриву з рідною землею, друзями, родиною, на фоні,  як вона сама каже, «лютої ностальгії», смутку, неспокою. І саме пісня, рідне слово і спадкова віра у Божу поміч допомогли одинокій беззахисній жінці з малим онуком на руках вистояти, втриматися, збудувати свій храм душі:

Не забувай мене, мій краю,
Моя родима сторона!
Я місця іншого не знаю,
Де б цілий рік була весна,
Де б цілий день співали роси,
 І вили гнізда солов’ї,
Де б верби полоскали коси  
У бистроплинній течії.
Не забувай мене, мій краю,
Мене в біді не залиши.
І серце, болями розкраяне,
В своїх долонях колиши!

(Не забувай мене, мій краю)

Звичайно, це вже доведено, що тільки велика робота душі і серця митця можуть породити гідні нащадків творіння. Саме так склалося і в Надії Лаврентіївни. Київський період її життя не став розривом із Хмельниччиною, а навпаки. Кожну вільну днину вона намагалася приїхати додому. Працюючи в міністерстві сім’ї та молоді України у департаменті сім’ї, випрошувала відрядження у західні області, щоб хоч на декілька годин завітати у рідне місто, походити його вулицями, зустрітися з друзями, зі своїми підопічними. А з собою завжди мала щось новеньке написане, проспіване, яким з радістю ділилася з телеглядачами, радіослухачами, читачами місцевих газет. З нею радо спілкувалися відомі у нас журналісти: Наталя Паляниця, Наталя Захарчишина, Галина Аріон, Євгенія Богдан, Ганна Лернатович, Тетяна Слободянюк,Тетяна Колісниченко і багато інших Вона стала частим гостем у передачах «На музичних горизонталях», «Рідна мова», «На життєвих перехрестях», «На чашку кави». Необхідно зазначити, що й центральні радіоканали радо знайомили своїх слухачів з відомою поетесою і співачкою. Її пісні транслювалися у передачах «Суботні зустрічі», «Ваша думка». Та найбільшим для себе досягненням Надія вважає перемоги у Всеукраїнських конкурсах естрадної пісні «Пісенний вернісаж», де вона представляла свої авторські пісні і виборола звання дипломанта у 2009 році. Всеукраїнський фестиваль сучасної естрадної пісні, який відбувся у Києві в центрі культури національного авіаційного університету, за 24 роки свого існування полюбився багатьом виконавцям і слухачам. У ньому постійно брали участь й представники Хмельниччини. У 2009 році лауреатом став хмельницький співак Анатолій Кальяненко.

А ось цього року місто Хмельницький на «Пісенному вернісажі» представляла киянка-подолянка, яка стала лауреатом цього фестивалю… Педагог, поетеса, співачка і композиторка Надія Пукас уже багато років живе і працює в столиці. А ось співає за рідне місто, адже душею – завжди на Поділлі. «Як і кожній людині, доля інколи надсилає мені коротенькі телеграми радості, успіху й творчої удачі, – розповідає виконавиця, – високою честю для всіх учасників «Пісенного вернісажу» було співати разом з такими метрами української естради як народні артисти України Олександр Василенко, Віктор Шпортько, Антоніна Маренич і багатьма іншими відомими співаками, які утримують своїми голосами вітчизняну культуру». Проте зупинятися на досягненому Надія Лаврентіївна не збирається. І ледве стихли оплески «Пісенного вернісажу», взялася за роботу над авторським альбомом «Кохання, надія, любов», пробний випуск якого побачив світ два місяці тому. Співачка обіцяє, що у новому році її, доповнений новими піснями, диск вийде значно більшим тиражем [4].       

Саме у Києві народжуються нові пісні, нові новели , оповідання. Серед них і ті, які присвячені цьому красеню-місту, і ті, в  яких щирий сум за маленькою батьківщиною, за пережитим:   

Вгризаюся у Київ, як в граніт.
І день, і ніч скалу оту лупаю.
З Троєщини до Золотих Воріт
Таким, як я, тут не належить паю.
Ти – велетень!
Ти – стоголовий змій!
Душа ж у тебе ніжна, як дитина.
Мій Києве! Мій батьку! Зрозумій:
Поза тобою також Україна.

(Київ)