Жінка-УКРАЇНКА

Учора ми з чоловіком їздили на дачу. Взяли трилітровий жовтий бідончик ‒ хотіли зібрати ранню вишню. Ще через пруття металевих воріт побачили, що, можливо, вона осипалась або хтось обірвав її раніше за нас. На гілочках лише де-не-де сиротливо висіли поодинокі ягоди.

Що нас найбільше вразило ‒ то це бур’яни, які піднялися вище пояса, закривши все: доріжок не було видно, дика ромашка й газонна трава проросли через плитку й  асфальт.

Ми відчинили ворота й зайшли. Мабуть, мій чоловік-фізик одразу згадав другий закон термодинаміки про невідворотне зростання хаосу в замкнутій системі, що не підживлюється зовнішньою енергією. Наша дача вже давно не відчувала піклування, енергії працьовитих рук ‒ вона існувала сама по собі.

По відмостці, яка оточувала будиночок і крізь яку також пробивався бур’ян, ми пробралися в глиб саду. Серед буяння зелені одиноким сумним чорно-рудим скелетом виднілась яблуня-антонівка.

Коли мама померла, засохла і ця яблуня, й улюблена мамина калина, що росла поруч із нею. Це було трохи дивно й містично. Калина, правда, пізніше пустила пагони й відросла диким кущем. Яблуня ж ‒ вона неначе досі разом з нами оплакувала маму ‒ своїми товстими мертвими гілками нагадувала величезний хрест.

Повз сарайчик для сапок, лопат і нехитрого дачного інструменту я пройшла до лазні-сауни під величезним горіхом і повернула наліво. Шлях мені загородив невеликий горіх-двохлітка. Ще один ріс подалі ‒ серед кущів троянди-ругози.

Газонна трава була по коліно й уже колосилась, а серед неї дуже густо й високо росли різнобарвні квіти ‒ дикі й садові. Біло-жовто-рожеві зарості ховали все під собою, ступити було нікуди. Майданчик посеред двору, викладений сірою тротуарною плиткою, повністю загубився під ними.

Особливо мене здивував дикий виноград. Він обплів уже поруччя й піддашок над входом до будинку, але намагався зайняти більшу територію: поповз на терасу, що примикала зліва до основної будівлі, переліз через цегляну огорожу, з широкими, ніби вікна, нішами, перескочив через дерев’яні лавки ‒ й посунувся по кафельній підлозі до протилежної стіни.

На терасі майже нічого не було ‒ стояла лише зелена металева гойдалка й тулився до стіни складений тенісний стіл, також зеленого кольору. Їх затягли на терасу від негоди та злодіїв. Розбавляв цю щільну зелень лише білий круглий пластиковий столик.

Дивлячись на шалений тріумф рослин, що намагалися захопити геть усе, я відчула себе сталкером десь у далекому ‒ забутому Богом ‒ місці. Чомусь на думку спала Чорнобильська зона...

Глянула направо: альтанка, що аж позеленіла від старості, повністю заросла трояндами, дейцією, і ще не зрозуміло, чим. Я пробралася до неї, пригадуючи, що було посаджено поруч. Наступила на ялівець, який стелився між бур’янами, намагалася не дуже топтати голубуваті й жовтуваті лусочки.

Поміж колючих трояндових батогів протислася до паркану з сітки-рабиці. Виглядаючи з наших бур’янів, обдивилася сусідню ділянку, яка дуже змінилася за цей час. Раніше, коли наша дача була доглянутою, з рівненьким оксамитовим газончиком, акуратними клумбами з троянд, лілій, дзвіночків та мильнянки, ‒ там було так, як у нас зараз.

Ми тоді дуже сердилися, прополюючи наші квіти: яглиця й кропива так і лізли до нас через сітку паркана, а пориви вітру засівали наш газон насінням дикої ромашки, кашки, грициків та інших лугових рослин, що щедро вкривали сусідську територію. Зараз було все навпаки, й сусіди, які жили на дачі вже постійно (бо сюди провели газ), мабуть, тепер, в свою чергу, теж дивилися на наш занехаяний наділ недоброзичливо й осудливо.

Вирвавшись із колючих хащів, намацуючи під ногами доріжку, я ступила далі й мало не впала, забувши про невеличку сходинку, що вирівнювала перепад ґрунту. Схопившись за кущ жасмину, відновила рівновагу й пішла далі.

Майже повністю обійшовши будиночок, дісталася металевого ‒ довжиною у двадцять метрів ‒ паркану, що відділяв нашу дачу від вулиці й чорнів облупленою, місцями іржавою фарбою, лякаючи поодиноких перехожих. До хвіртки не можна було підступитись. Я подивилася на врізний замок і подумала, що марно шукати ключа.

Перед хвірткою, захаращуючи підступ до неї, переплелися віттям кизил і ялина. Задерши голову, я намагалася побачити верхівку цієї величної красуні. Ого, яка виросла! Коли ми тільки купили дачу, ялинка була маленькою й пухнастою ‒ принадливою для злодюжок, щоб спиляти її під Новий рік. Зараз же вона величезними темними лапами перетинала шлях і затіняла все, що росло поруч.

Троянди переродилися на шипшину, японська сакура ‒ з потовщеним стовбуром і тонесенькими гілочками ‒ зовсім захиріла. Черешня намагалася вирватися на простір поверх даху, але марно: її жовтуваті плоди гнили в тіні, не встигаючи дозрівати. Сонце сюди майже не зазирало.

Повернувшись назад, я оглянула ґанок. Плитка на ньому потріскалась і в деяких місцях осипалась. Хоча вона була морозостійкою, але не встояла перед байдужістю господарів, демонструючи своїм виглядом, що дача ними давно знехтувана.

Сюди вже, мабуть, і сусідські коти давно не забігали.  А раніше перед ґанком стояло блюдечко з сухим кормом або молочком, і руді та сіро-білі пухнасті гості частенько ласували ними, сторожко озираючись на господарів.

Піднявшись по сходах облупленого ґанку та відкривши ключем вхідні зелені двері, ми потрапили всередину. Одразу повіяло затхлим кислуватим духом. Приміщення давно не провітрювалось. Якщо забрати звідси дивани, крісла, речі, їх потрібно буде пару тижнів  тримати на вулиці, щоб вивітрились. На підлозі лежали килимки, на стінах висіли картинки в маленьких рамочках, жовті напівпрозорі мамині фіранки на вікнах оживляли інтер’єр і вихоплювали з пам’яті дні, коли мама була ще жива.

Я ніби побачила: ось вона лежить на квітчастому шезлонзі під старою яблунею, спостерігаючи, як сонячні зайчики пробиваються крізь листя, як пурхають пташки над головами тих, хто грає поруч у пінг-понг. Звуки тенісного м’ячика, по якому лупцювали ракетками, можливо, трохи відволікали її від спокійного споглядання цієї ідилічної картини й не давали подрімати, але вона не жалілася.

Батьки любили їздити з нами на дачу. Та й сенс наших поїздок, здається, був саме в тому, щоб вивезти їх сюди з кам’яного задушливого міста ‒ дати можливіть насолодитися природою.

Після того, як померли спочатку моя мама, а потім і свекруха, ми все рідше стали їздити на дачу. Татові було тут самотньо й гірко. Він сидів на садовій гойдалці, як відрізаний палець, і сумував. Просився на могилку до мами.

Я зітхнула й, повернувшись до маленького передпокою, подивилася нагору, в проріз на стелі. Крута драбина під стіною вела на горище, яке ми з любов’ю облагородили, перетворивши з допомогою дерев’яної вагонки на житлову мансарду.

Піднявшись по коричневих східцях, я окинула поглядом це затишне приміщення з двома пластиковими віконцями на торцях і розстеленими матрацами на підлозі, на яких купами лежали ковдри й подушки. Ми з чоловіком любили спати тут, а батьки зазвичай ночували внизу. Під колір вагонки були підібрані й дві стоячі вішалки, й тумбочка на коліщатах, і навіть дерев’яні троянди в сплетеній із лози вазі. Троянди з вазою теж потрібно буде забрати, й вішалки, й тумбочку.

Спустившись униз, я побачила під сходами свої зовсім нові голубенькі капці з пухнастими помпончиками. Поклала їх в знайдену тут же, трохи розірвану збоку, полотняну торбинку. Вирішила забрати також в’єтнамський гостроверхий солом’яний капелюшок, який добре захищав від сонця. Постоявши деякий час у маленькому коридорчику й не побачивши більше нічого корисного, подалася надвір.

Захотілося ще раз обійти наші володіння, видивляючись те, що потрібно буде викопати й забрати на нинішню садибу, де ми мешкали вже два роки.

Пунктирна доріжка з великих пласких пісчаників, що раніше вела до крану в розподільчій трубі з водою, зараз ховалася під двома ялинами, які роздалися вшир. Вони були ще старішими й вищими, ніж та, що росла біля хвіртки.

Зупинившись під деревами, що похмуро вивищувалися над шістьма дачними сотками, я пережила гостре відчуття втрати ‒ неначе тут чогось не вистачало. Все, що росло довкола, створювало зовсім іншу (не ту, що була раніше) картину. Загущеність рослин, глибокі тіні робили це місце невпізнанним. Я напружила мізки й згадала: немає гойдалки під ялинками, а поміж двох яблунь ‒ прив’язаного до їх товстих гілок гамака. Взагалі ж тут не вистачало нас, а найбільше ‒ мами...

Пересиливши дрібними ковтками спазм у горлі, пройшла до лазні, де в глибокій тіні від груш і яблунь росла нещасна туя. Її віття сильно порідшало й набуло дуже темного неприродного відтінку. Подушкоподібна ж ялинка зовсім потонула в оточенні півників, ромашок і ще якихось нерозпізнаних багаторічників. Неподалік розлого кущилася деревоподібна півонія, а поруч неї хизувалася величезною рожевою шапкою спірея. Навряд чи можна безболісно пересадити їх.

Ще якийсь час ми з чоловіком блукали цими хащами, відчуваючи всю могутність зростання ентропії  ‒ хаотичного розсіювання енергії, та розуміючи, що невдовзі слід буде приїхати сюди, прихопивши косу й електропилку.

Зі щемним ностальгічним почуттям ми вирушили додому. Проїжджаючи в автомобілі по греблі, що відділяла наш дачний садовий кооператив "Троянда" від красивого великого озера, в якому водилося багато риби, і яке було ніби обвите стрічкою з хвойного лісу із цяточками беріз та верб, я відчула гострий жаль від того, що дачу ми вирішили продати, і що колишнього життя ‒ не повернути. Крізь смуток, що розливався в моїй душі, в тілі й, здається, проникав у оточуючий простір, я раптом згадала, що наш нинішній будинок стоїть на вулиці, яка називається Трояндова.