Жінка-УКРАЇНКА

* * *

При світлі
тихої лампади
перед Тобою
я схилюся.
В Твій лик
смиренно
й серцем радо
у сподіванні
я вдивлюся:
прийми нас,
Душе Благодатна,
Як Діва чиста
І як Мати…

Прийми, очисть
всели надію,
Аве Маріє…

Ми…

Живем за древнім Заповітом,
де зуб за зуб, за око – око.
Ми – залишки Старого Світу
де спілкувавсь Мойсей із Богом.
Підносимо в словах Ісуса,
та ганьбимо щочас на ділі.
Нагірну Проповідь в спокусах,
в злобі, у заздрощах втопили.
Життя безцінне, що від Бога,
на спис охоче настромили…
Гріхи не знають остороги –
любов і правда мруть, безсилі.
А ніч ховає у тумани
зеленість трав, червоність крові…
Ми всі блукаємо в омані,
зрікшись Христової любові.

Моя Вкраїно!

Моя Вкраїно! Ти не в просторі, не в часі –
В моєму серці осередок твій.
В тобі безмежно переповнилась й збулася,
Не скорена віками волі злій.

Ти в кожній пісні, в кожнім вірші і поемі.
У кожній юнці, матері, жоні.
В мені ж нуртують споконвічні їхні гени,
Всі Берегині всіх віків – в мені.

Я – ніжна Либідь. Між крутими берегами
Дніпро котився. Поруч – брат мій, Кий.
На кручі вежами підводився за нами
Величний Град – безсмертний і святий.

А як була я сіверяночка вродлива,
За мною гнався прудконогий Лель…
Даждьбожі діти… Світ здававсь нам дивом
Серед розкошів сонячних осель.

Я вітром мчала ковиловими степами,
Росу збивала косами з плечей.
Я ревно квилила зигзицею на брамі –
Гукала князя з марева ночей.

Коли тремтіла я від юного заласся,
Мене схопили й повели в гарем.
Та Роксоланою над світом я звелася –
Прекрасною й могутньою Хуррем.

Я Чураївни пісню долею складала,
У ній знайшла я серцю оберіг –
Небес моя душа, як і її, сягала,
Збиваючись об пил земних доріг…

Це я схилялась над могилою Тараса,
Княжни й Катрусі зводячи любов…
Це я стернею йшла згорьована і боса –
І цебеніла з ніг гаряча кров…

А звідусюди і сичали, і сочили,
В достиглім житі гарував полин…
А я світилась Мавки чистими очима,
Калиною цвіла поміж тернин.

Своїм корінням нерозривно я сплелася
З тобою, рідна, в сонце й буревій.
Моя Вкраїно! Ти не в просторі, не в часі –
В моєму серці осередок твій.

* * *

Відлітувало літо,
відосеніла осінь,
і знов зима зиміє
непроханою гостею.

У напрямку блокпосту
крадеться сиволапа
і пурпуром калини
на біле сліпо капає…

Вдягають балаклави
і люди, і світила –
й Земля така маленька
у вирізі прицілу…

Горить Земля…

Повітря тягнеться смолою,
Гойдає Землю на орелях…
Горить Земля…
І попелище
Вкриває щільно смогу пелех.

Горить Земля, і тліють душі.
Тут люди всі – німі прибульці,
А голоси всі потойбічні…
Мерці хапають всіх за руки,
Та ще й торочать щось про вічне.

Горить Земля…
Іллю-пророка
Тут не чекають із дощами –
Содому і Гомори профіль
Відбитком в совість тут лягає.

А новоявлені пророки.
Такі, що й Господа освищуть,
Лягають ниць перед розп’яттям
Й речуть прибульцям вість про Ц(ц)арство…
І сірники в руці тримають…

Горить Земля…
Вже догорає…

Осіння ідилія

Розчісує вітер хмари,
й лискучими пасмами дощ
на плечі землі лягає
й шепоче їй ніжне щось…
Вимолюють краплі прощу
за спеку, громи й буревій,
у любощах тануть всенощних
і зрада, й погорда, і біль…
Дощі без кінця і краю –
(бо хто ж заборонить любить?) –
безжально землі лоно крають,
погрожують в ласках втопить…
І хто їх за це осудить?!
Уже розчахнулась рілля,
напоєні й лоно, і груди –
і сім’я приймає земля…

* * *

Я мила ноги у Десні…
А ти – із берега дивився…
Немов зурочений, неначе в сні,
ніби богам усім молився…

Я ж – небу дарувала сміх
і упокореній враз річці…
Немов зурочена, неначе в сні…
Ніби той сміх – то справа звична…

Тобі – тринадцять навесні…
Мені – тринадцять саме влітку…
Немов зурочені, наче вві сні…

Той перший сміх
І перша та молитва…

* * *

Печаль, печаль…
Чому твоя печаль
моїми бродить голими стежками?
Яку на них і де шукає даль?
Й чи не спіткнеться об бездушний камінь?..

Роки, роки…
Чому твої роки
не стрілися з дорогами моїми?
Які померли почуття й думки,
які у серці каменем осіли?..

О, плин ріки…
Віддай назад роки –
і поведи нас у пречисті роси,
де вранці ніжним доторком руки
ти розплетеш мої не сиві коси…

* * *

Я все простила і прощу,
Я вже забула навіть за що.
Підставлю другу я щоку –
Не кидай лиш мене назавжди.

Я підкорюся тобі знов,
Як безліч літ тобі корилась.
Зітру із губ розбитих кров
Й безмовно здамсь тобі на милість.

Пройду, затиснувшись у камінь,
Крізь анфіладу твоїх зрад,
Прикрию рани п’ястуками,
Аби нікому не в здогад.

Я все в тобі прийму й сприйму –
Всі твої звички і твій норов.
В смиренність душу одягну,
Аби з тобою – в щасті й в горі.

Я буду вірною тобі,
Як вцілений в ребро собака.
Благаю лиш: не йди, не йди.
Мені без тебе – тільки в зашморг.

Я все простила і прошу.
Я відпускаю біль на волю.
І про одне тебе прошу –
Не відрікайсь від мене, доле.

Доля

Над світом білим, над лелечим краєм
летіла хмара з пекла чи із раю…
Зорила оком:
Де ж любов тут ходить?
Де коні бистрі
п’ють кришталь із броду?
Хто тут щасливий з Богом розмовляє,
Голубить серцем шир до небокраю?
Кого скупати в щедрій благодаті
І райські кущі для життя віддати?

І бачить хмара: сироти неситі
за жбан помиїв б’ються край корита.
Страшнючі ікла без жалю шматують
і коней бистрих до корит шинкують.
Хрести на шиях, ланцюгом повиті,
і ті втопили у бруднім кориті.
Он п’ють із рани, ще і сіллю сиплють,
сміються п’яно, й знову гострять ікла…

«Ой! Що ж то, що ж то
сталося із світом?! – жахнулась хмара. –
Сил нема летіти…»

Сльоза скотилась, й хмари враз не стало –
розтала тихо чи в корито впала?
А може, й досі щасливих шукає,
над білим світом маревом літає…

* * *

Я поспішаю на вокзал…
Спека палає всюди,
сонце впиває тисячі жал
в плечі мої і в груди.
До моїх послуг – зал чекань,
де пасажири куняють сонні.
Ти ж чомусь мені не сказав
дату приїзду і потягу номер.
Лише коротке, як постріл: «Жди!» –
і метаюсь поміж вагонів…
Мабуть, твій потяг іще в путі,
може, прибуде саме сьогодні…

Знов поспішаю на вокзал…
Літо змінив грудень.
Холод впиває тисячі жал
в самотні мої груди…

* * *

Літо палить мости за собою,
Дим ховає надії й гріхи…
Я ступаю в осінні покої,
Як у води чужої ріки.
Із незнаною ще течією,
Із прозорістю хвиль крижаних…
Осінь… Осінь…
Будь довше моєю,
Бо вслід прийдуть морози і сніг…
А у тебе ще стільки намиста,
Що калиною ясно горить,
Захід твій ще вогнем променистим
Живу душу щомиті ятрить…
Нехай сяє калинове гроно –
Відганяє пекучий мороз…
А весною, за вічним законом,
Заквітує нова його брость.
Вона пам’яттю стане про мене,
Новим веснам її передасть –
Й земним соком в листочках зелених
Буду знову весну зустрічать…

* * *

Це щось таке,
що назви ще не має…
Моя душа
поміж зірок ширяє…
Це щось таке,
про що не розказати –
моя душа
залізні змела грати…
Це щось таке,
мов крихіика-горобчик, –
ще не літа,
а крильцями тріпоче…
Це щось таке,
як пупик немовляти, –
уже присох,
та бояко торкатись…

Це щось таке-е!..
Із знаком запитання…

А може, це –
Негадане кохання?..

Авантюристка…

Оцей проспект лиш перейти…
Снують автівки чорні –
Вдаль паралельні мчать світи,
Й уява серце горне…

Ступить відчайно чи вернуть?
Невгадана дилема:
Під колесом завершить путь
Чи з’їсти самій себе?

Та годі вже стовпом стоять!
Я на проспект ступаю…
Там світлофори не горять,
І зебри там немає…

Але надія вершить крок:
Поміж автівок шасну…
А що судилось – знає Бог:
Злечу увись… чи згасну…

* * *

Захищаюсь
удень
від гріха
молитвою,
бо сонцем
вона осіянна…

Вночі
моя молитва
сліпне,
бо ти –
моє світло…

Уранці
відмолюю
гріх
покаянно…

* * *

В твоїх очах палає небо –
І я лечу в тартарари*…
Благаю: залиши, не треба
На вістрі душ такої гри…
Моя душа ще спляча брунька,
А ти на мене – шал весни,
А ти – громи затято й лунко,
А ти – вітри й дощі рясні…
А я ще жду промінчик сонця
І первоцвіт із-під снігів.
Прошу: облиш, будь охоронцем
Моїх цнотливих берегів…
Твоя ж весна – швидка й навальна,
І я корюсь законам гри…
Зриває бругньку ти безжально –
І я лечу в тартарари…

*) Вжито в жартівливому значенні

Вечори над Десною

Які чудові над Десною вечори!..
Як зорі тихо плавають на хвилях,      
Веслує човник-місяць ізгори,
Й гойдається туман на плесах синіх…
Весь світ бубнявіє у крапельках роси,
І п’є земля його цілющу воду,
А над Десною верболіз притих
Й вдивляється в її дівочу вроду…
Десь, на середині, скидаються лящі
І б’ють хвостами об сріблясту вічність…
Дзвенить мелодія тремка в душі
Акордами миттєвостей космічних…
Й душа в незвідані галактики летить,
Несе на крилах чисті рідні плеса,
А час краплинкою прозорою тремтить
На кінчиках швидких деснянських весел.

Адам і яблуко

Єва точно знала:
все одно надкусить…
бо вже скуштувала
яблуко спокуси…
Надкусив…
О, небо!
Тіло враз спалилось
й схлипнуло в екстазі –
і нектар полився
через віри край…
Єва затремтіла –
попереду муки…
Адам затрусився –
ось де справжній рай!..

І з тих пір Адаму
спокою немає:
він уже не Єву –
яблуню шукає…