Жінка-УКРАЇНКА

 Поема

Присвячується пам’яті Анатолія Погрібного -
вченого – мовознавця, письменника, громадського
діяча. Шевченківського лауреата,

ВСТУП

Того дня до Анатолія в гості з Донбасу приїхала
сестра Рая. Весь день вони прибирали родинну
хату, подвір’я, гараж. де зібралося чимало зайвини.
Хоч в Анатолія вже майже не було сил…

Підходив вечір до двора
І мов підказував – пора
за хату. в сад. для самоти.
Там поговорите про все.
Про що давно так мріяв ти…
І Анатолій погукав:
сестричко, радосте моя,
у тебе ще міцна рука,
фотель цей – в сад, посиджу я
на нім, бо не заснуть мені в цю ніч,
а завтра – в місто, у постіль…
Недуга виробила стиль:
сон утіка від мене пріч.
А там. в саду. я – сам–на–сам
продовжу цей химерний день…

Та Рая – в нехіть: ‑ Але ж там
вже студень. Осінь же іде,
Таке й придумав, втім хіба
іще посидимо оба…
—Про що ти. Раю? Я—один!
А ти в хатиночці приляж,
хай за вікном нічна кураж
веде розмову без годин,
Ось–ось – роса…
Бери цей стільчик. А я ‑ сам
тупу-тупу, я ще ‑ ого.
Як буде треба. то й – бігом.
—Оце такий у мене брат:
коли наміривсь – не збивай…
Краще скажи. як всі – нехай…
–Я цьому слову навіть рад.
Бач, вечір одяг поміняв:
сорочку з крепу на жупан.
Прикрився ним і закуняв.
як себелюбний зоре пан,
Ти не чекай. сестричко. дій.
за день натупалась, ачей.
заснеш притомлено тоді .
як стихне пташок карусель.
Занітиться і ніч в саду.
туди. сестричко. я вже йду.

БЕРЕГИ ЙОГО ЛЮБОВІ

«…найбільшою цінністю мого дитинства була
груша вербовка, яка росла в нас на городі,
                        Анатолій Погрібний

Згори посипавсь зорепад.
В гіллі – пташиний переліт…
У цім саду вже стільки літ
Професор набиравсь принад,
Неначе знов ось на плече
хтось ніжно руку положив,
горобчик пурхнув: жив-жив-жив…
Так жив…А згад усе пече,,,
Це батько знов? Його свіча,,,
Було. ганяє дитинчам,
враз думка: може. він прийшов?
Біжить у двір. мов по стерні:
лиш фото батька на стіні,
а на душі – затерплий шов.
З-під Волхова не повернувсь
(як був герой наш в сповитку),
тож пів життя ‑ татусь, татусь…
Без нього ріс у рань терпку.
А тато ж був— талант від Бога,
в селі –завклубом. Музикант.
Не вмів сказать лихого слова,
бо на сумирність був гарант.
В його саду між деревами –
і Толі часточка свята:
калини – кущ, кизил незнаний,
де любо так гніздився птах.
Жаль. не було смокви, оливи.
Є Соломонівський горіх.
Повищати тут прагнуть сливи,
барвінок, м’ята - для малих.
Морва. єдбавиця. трутина –
шовковиця. коли простіш.
красується тут попід тином.
Скуштуй – і стане веселіш.
Ще за Мазепи (маєм дані)
шовковиця була в красі:
ткали шовкові з неї ткані.
що зачаровували всіх,
А скільки квітів кольорових
він насадив тут й під двором,
щоб люди знали: квіти – мова,
добра нев’янучий огром.
Ця дивовижа – наче пісня,
що відлітає: гей. куди?
Толя завжди тягнувся. звісно.
сюди. де матері сліди.
Від неї — вчительська напруга
перелилась у змаг його,
а рідне слово стало другом
(«Не віддавай комусь – свого»).
Згадав Професор праці гори...
І враз – у смуток перевис:
«Малоросійство- пнеться вгору,
а мова матері – униз.»
З дитинства з нею – в перемир’ї,
що від родинного тепла.
Нема без неї долі, вірив:
ось розмахнуся – і у плав!
А поки що – пташині злети.
Зелений гімн – не первина.
Ну як не стати тут поетом.
коли наспів щомить зрина?

«Краї. краї мої кохані.
Неначе вперше бачу я
Тебе в ранковому тумані.
Новобасанщино моя!
П’янке повітря. жито зріє.
Пахучі трави, ліс, поля.
Яке це змалку рідне, миле.
Новобасанщино моя!
Я в радості: міцніють села,
І щастя юності буя:
Зеленодужа і весела
Новобасанщина моя!
В її красі, в ділах людини
Завжди впізнати можу я
Ознаки рідної Вкраїни,
Новобасанщино моя!»

Творилися слова пісенні,
де перший крок – це ритм жаги.
Яка то радість була в нені:
син віднаходить береги.
Село Мочалище… Мочари?
Скільки доклав він дбань своїх,
щоби розквітло незабаром
й зачарувало геть усіх…
Трагізм війни воно здолало,
гукнувши радо: «Я —в труді!»
Та Погрібного тут немало
було зусиль, благань і дій!
Його любов зростила віру.
Аби не він – кінець йому…
Хочеш зробить щось - за сокиру!
А якщо маг – за булаву!

(Тепер село - йде до загину.
Бува п’янок зі зла: «О. бля!...»
Побільшало тут зграй осиних,
а дачників – біля нуля.
Родинна хата призабута.
Може б музей?.. Коли? Кому?..
У котре, бач, зазнала скрути:
тут культрежим давно заснув,
А як же сад? Питання звичне.
Кизил. Калина - ніпочім…
Сусідка Галька вже й кислички
тихенько цупить не вночі,
бо кажуть. продала собачку
за газ, як радив депутат.
Одна природа – радість наче,
але й вона вже не в контакт.
Про інше, друже, скажу згодом:
надія завше творить тло.
Тому, якби «слуги народу»
життя вернули у село!
Якби… та бачим їхню звичку,
вона, як біс той, — наяву,
народ про неї ще мугичить,
та правду бачить вже нову.
Тож, друже, вибач за ці вісти,
ти біля Бога,то – проси,
щоб нашим владцям норовистим
Він дав і розуму, і сил).

Дитинство. Мари, Картоплище…
Вербовка груша в нім росла.
Було по ній підлізе вище
й сидить у проміжках тепла.
Вербовка —- дивно…Всі казали:
«Завербувався на Донбас».
Приїде в гості – і не стало
свого, бо він— «рабочий клас».
«По –руськи чеше» лобуряка.
До чужоземного привик.
Оце така селу віддяка?
Й цей із села немов утік,
став окупантом при неволі,
в чужинську дудку дме і тут,
бо натягнув московські льолі
і поріднив чужу мету.
Де не була вербовка в силі,
там в поміч – куля або – бич.
На «есесерівськім весіллі»
найперший посаг клав Ілліч.
Ще цілинилася вербовка,
мов спів синички: зін-зі-гер,
дзвін комуняцький вперто бовкав:
«Наш дім і рай – в есересер».
Забули ми Сосюри кличі,
а він – донбасівець давно,
Словам, що кинуті у вічі,
не вірили ми все одно.
«Од гніву хочеться ридати:
(Який це жах!) в твоїм краю
Коли мерзота в рідній хаті
Святиню убива твою».
Й слова Професора забули
про рідномовну ненасить:
Донбас підкине ще бамбулу,
Чекати треба кожну мить.
Чи не пора усім на стінах
повісить «постріл» назавжди,
бо не минуть імперських кпинів
спочатку в слово, тоді —в дих…

НЕСПОДІВАНІ ДІАЛОГИ

            «У моїм розквітлім вишняку
            Балакуча горлиця сиділа».
                        Микола Махінчук

Над садом – ніч в рожевому розливі,
Професор — на стільці, бо не до сну,
Здалося у цю мить йому – щасливий…
Однак гостряк по серцю полоснув.
На яблуні, що звуть в селі,- кисличка,
усілось щось – і співу перший тур.
–Це ти, провіснице? Відома звичка…
Якщо латиною, то попросту –тур–тур.
–Так, ти вгадав, я – горлиця, в цю нічку
тебе прошу по-рідному —не спи:
у подорож незвичну тебе кличу,
що ми побачим, пам’ятю вхопи.
Я – угорі, ти по землі потупцяй,
забудь за втому – ти не знав її.
Бери стило у роботящі руці
і занотуй опінії свої.
Пройдемо разом по святій і грішній,
де чужаки–попи й тепер – тузи.
-Так, свята Лавра по–московськи пише
вкраїнцям анафеми без сльози.
Бо невідомість —на «святому боці»,
у «вірних» –чужина, імперська слизь,
бо в їхніх душах каламутить стронцій.
який Московія збудила скрізь.
Вони – раби з невіданим майбутнім.
Коли подумать… Боже, сохрани!
Осяює їх зірка п’ятикутня
із відблиском кремлівської стіни.
-Тому на Лаврі, потемнілій з віком,
я не присяду, щоб перепочить:
духовного зерна нема у їх засіках,
пташиний голод утолить – нічим .
Професор:
 -Вони у Путіна все просять:
 «Дозволь по-їхньму хоч отче наш сказать.
В Сибір вже не вивозите, як досі,
ми ж їх учили стільки – мать та мать».
Хоч все і помінялося, до речі,
вони нові відкрили соловки:
по Україні роблять колотнечі,
ганьбить все вкраїнське —їм з руки.
-А ваша влада пише лиш закони:
чужинцям землю будуть продавать.
Стоять вони вже невситимим колом…
-Та знаю, горличко, невситна рать.
От знов культурі піднесли підніжки,
поки що підставляють крадькома,
а на людей понатягали віжки.
Ну, як терпіть, коли вже сил нема?
-А що ти скажеш, друже, коли нині
ми повстрічаєм ваших же вояк:
тризуб на формі – наче жовто–синій,
а по-московськи чеше та ще й як!
Що, помилилися? Чи це насправді –
розгулює тут знову окупант?
-З часів Хмельницького ми всі – у зраді…
Скільки століть в нас править «сват» і «брат»
О, горличко, - затурбувавсь Професор,-
спинись, я перескочу в майбуття.
Імперія, ти знаєш, - на колесах,
тому снарядів чую вже виття.

АВТОРСЬКИЙ ВІДСТУП

(Почну із дужки –
            це такий прийом.
Професоре,
            і ти «браткові» вірив,
котрий тепер
            накинувсь лютим звіром,
підступно загарчав:
             «Твойо – мойо»!
Ракетами і мінами-
             у ціль!
А світу - брехи:
            «Міжусобні стички».
Вже шостий рік
            вогнисто зириять з вічка,
бо це у Путіна –
             кривавий стиль…
Закрию дужки…
            Друже, в небесах
побіля Бога
            й ти в горінні ріднім
за Україну,
             за яку ти знидів,
Москва над нею
            підняла тесак…)

Озвалась горличка: - Ви живете із горем,
Неначе зсунувсь розум–дах.
Й Петрові Яцику – напевно сором?
А вам, Професоре, таки біда:
культуру винесли за дужки
«капустні голови»…Полон?
А в економіці — сутички.
Професоре, це - яв чи сон?
Начполіцейський (знову й знову)
вже стільки літ тримає трон,
а по-державному – ні слова…
Він що, змосковщений барон?
Вам фірташі, бойки, вікулли
І коломойські, й пінчуки
повіддя туго натягнули
як чужомовні свояки.
Тебе, мій друже, знаю здавна:
ти в цім саду удавно зріс:
синків і доцю, Богом дану,
підніс також у мудру вись.
Я потурчу тобі всю нічку
про те, що стане на путі.
Така у мене давня звичка…
Твої ж охопи всі – святі.
Ти не вберігсь у творчім злеті:
ворожий змах не проминув.
А недруги московські – вперті,
їм – аби вирвати струну!
Такий цей світ - у сяйві й злості…
Останні дні віддай добру,
воно не раз прийде у гості,
тож не кажи лише: помру…
Відгонить коршунів затятих
тобі від слова – ще літа.
–А де ж їх, горличко, узяти ?
–Професоре, ти правди птах.
Літа твої – в працях іскристих,
Завжди злетять при чорноті.
У твоїх книгах – добрі вісті:
будуть прийдешників ростить.
Приберегтись буває гірко,
бо час – це й смуток, може – рай…
Спорхнула горличка із гілки.
Сказав Професор їй:
Бувай…

ПОЧИНАТИ ТРЕБА – З ГЕН

             «Так прихилять вкраїнське серце,
            так боронити від захлання
             рідне слово!..»
                        Володимир Коломієць

I

В гіллі, де затінок калини,
щось враз присіло… Голубки?
Прислухався, а звідти лине
їх воркотаннячка п’янкі.
Цікаво, а що буде далі?
Мабуть, відчули – не самі,
тому знялись і закружляли,
а потім зникли у пітьмі.
Згадав Професор непутящі
афіші, кинуті в огонь…
Одна лишилася…Не краще
повідую про схил його.
Пожовкла, з часом призабута,
була вона - що «номінал».
Приберегти її? Як бути?
Не подолав же перевал.
Діяч, учений, з патріотів
у депутати йшов,але…
Не набивать кишені злотом,
а вчить, як виривати зле.
Інші – не його, патріота,
а вміли скибку намастить,
щоб,де брехня, не було «проти»,
а як пташине: віть=віть–віть.
І рукотворство, й лицеміру
приймає бевзь ( а їх –- ого!).
За «непогрішну» владну віру
ще вибирають: «свій – свого».
Професоре, що далі буде?
-Вітрець оновлення подув.
Шевченкові «лихії люди»
у владочолу масу йдуть.
Під плінтус заганяєм себе,
щоб люд у подивах зачах.
Одні драбину ставлять в небо,
а в інших – розпач на очах.
Навибираєм «творчосміхів»,
яким одне — готуй навар.
…Позеленіють ще горіхи
не на весні - в лютневий чвар.
О, Україно, в руках влади
потонеш ти у реготні:
«браток» не раз тебе «підрадить»
(тепер вже знаєш) – у вогні.
Але про все це, мабуть, досить,
бо наш герой – учений муж,
читач про нього слова просить,
а в слові рідному - він дуж.
Воно лунало й перед стартом:
«Відстоюй мене сміливіш!»
Тому про це гукати варто:
нехай заквітне і цей вірш.
Він їх писав, районка брала,
 та вчасно кинув собі –стоп!
Для іншого підняв забрало,
казала мати: гоп - то гоп!

II
           
Спливала ніч в серпневому саду,
притомлена, у тиші приупала,
а місяць плив незрушно на виду
Козацьким шляхом у дзеркальні далі.
Може, на мить, у сповитку думок
Толя утратив прямоту довіри.
Прислухався – вже вітерець примовк
в кущі калини, де гойдавсь допіру.
Враз із давен – учений, протеже,
котрий в житті «ставав на всяке жниво» -
Борис Грінченко:
                        -Друже мій, уже
ти на дорозі вдатних і щасливих!
-О, не кажи, мій зоряний кумир,
чужинська мова гени затруїла.
Щербата правда, вір або не вір,
у більшості сердець - що та месія.
«Раби рабів ще гірші ніж раби» ,[1]
в них звичка до «інязу» до отрути.
Не вигнати з душі, що не роби
імперська мова в`їлася ‑ як скрута.
Народною свідомістю вожді
перекидаються в «словеснім плині»:
«Із мовою, – хитрують, – підождіть,
в нас економіка іще на згині.
Живіть за гаслом, котре – як наказ:
«Єдина країна – єдіная страна».
Хай згубна толерантністє - без вина
в критичну мить не помирити вас…
Холод софізму – он Донбас і Крим,
тут ваше слово гонять, безперечно,
а честь і совість зовсім не вервечать,
для них не підшуковують тут рим….»
Донбас зажив надією совка:
москаль – під боком , а це ж дух ординця.
Там праведнику радять: привикай,
душа ординця скоро пригодиться.
Рояль, як кажуть, вже давно в кущах,
Хамло московське по–злодійськи зирить.
Боюся,що потонемо у «щах»…
А мова ж – карта, виключно козирна.
Грінченко враз:
            – Мій друже, роз’яснив:
в націєборстві —починай із генів.
Просвітницьких інтенцій, голосних,
ти навогнив у боротьбі щоденній…
Голос Грінченка потонув, нема…
Кукунула зозуля – і не стало…
Марко Вовчок згадалась недарма,
та і її басок ураз зів`янув…
Григорій Ващенко, немов зі сну,
карбує поклик власної науки:
-Я із стезі своєї не звернув,
мою любов затято взяв ти в руки.
Всі окаянні, різні брюховецькі
Із кочубеями, що їм у смак,
натеревенили, неначе й по–отецьки,
та в їх словах – підступність, переляк.
Не меншало таких у нас ніколи,
бо наплодились з горя, із біди,
стоять вони, зрадливі, марним колом,
їх омини і непохитно йди.
Бо де загроза, наче й невеличка,
для нації – гнуздечка у цепках,
культурному надбанню – ще підніжка.
Бог й Україна – це було в віках!..
Зітхнув Професор: — Знаю це, ой знаю.
Тож мало квіті наростив в саду.
Я мотлох викидав із душ навзаєм,
а із голів—змосковщену нуду.
Ми відігрілись у долонях часу,
навчились брати рідну висоту…
-Професоре, ти й цього разу
дискусію ось розпочав круту.
Ти у студентів, знаю, був надія,
серед колег - ононовленість і рань.
-Від вас, мій геній, взяв мету, щоб діять…
-Тому й досяг філологічних звань…
«Якби ми вчилися, як треба»…
«По колу зачарованих століть»…
Ти завше був у часових потребах.
Якщо не так, Професоре, простіть…
-Григорію, так вихваляв й Тичина, —
і наш герой замислився на мить,
згадав за твір
            «Поклик дужого чину»,
що багатьом надії прояснив.
Бо хоч які дискусії публічні
були, а його слово – на вагу.
Не раз казав чужинцеві у вічі:
-Ти нашу мову не зігнеш в дугу!
Щоб кожен мав претензію до себе,
якщо бере на глум чужу біду,
то власну глухоту вишкрібуй скребом,
щоби її не стало на виду.
Лицем – до мови, просим, — до святині!
Трибуну предків – наперед несіть!
Бо ще город затягується тинню.
Лиш разом можна виполоть несить…
Озвавсь Шевченко, а за ним - Єфремов,
ще й на підмогу – Глібов, земляки…
Замислився Професор недаремно –
світанок вже висіював вінки.

III

-Гей, друзі, - тихо погукав учений
(він за всю ніч не стулював повік»), -
І рідне слово й прапор наш —священні,
а дехто й досі з насміхом – «За чєм ?»
Ще не настав ідейний перелом…
В свідомості «Іняз» таке ще коїть…
Чи може птах з поламаним крилом
здолати хижака в чеснім двобою?
Ні, ще раз – ні! Тому всі складові
державотворення - у першості поправу.
Хто з мудреців по-чесному довів,
що рідна мова — це таки держава?
А сфера, кинута напризволяще, -
це те, що кажуть: «Та нехай буде…»
Не допоможе економіці покращать.
Якщо не так, тоді: «У кого?.. Де?..»
Скільки у нас Семенів Паліїв,
котрі хоч завтра підуть під Полтаву?
Хто дасть команду виважену: - Плі!
Апостолам і галаганам – слава!?
Знов мову кидають у пересуди.
А скільки гальм начіплено «о, ні!»
А хто «какаяразніков» розбудмть,
котрі ще в летаргічнім сні?
А ти стоїш таким смішним, убогим,
як тебе б`ють у спину та у пах.
Бува підкошуються навіть ноги:
«Іняз» у генах — наче та ропа.

«Іняз» - хвороба з давен-віку
(Як в рідній мові ти — слабак), -
не піддається вона ліку
й тобі, як кажуть всі – труба!
«Іняз» - це просто аморант –
В городі бур’янів гарант.
Бо відчувати себе гостем
удома, друже, це не те,
тож рідне слово визнай просто
і за любов, й за щось святе.
Тоді тобі – ніщо висоти,
їх подолаєш під смішки.
Не дай бог слову стать супроти -
жттєвий шлях стане тяжким.
Не зайве нагадать про зброю,
котра на сході градом б’є –
то чужомовні зло=герої
чуже хапають за своє.
На жаль, для внутрішніх «звитяжців»
теж рідна мова - що чужба.
В обнімку,з ворогом у ласці. –
вважай – і їм буде труба.
Читачу, друже теж ізмала
Професор йшов, як ти. в цей день…
Щоб наша мова розквітала,
бери цей досвід - і вперед!

А у чоло пихтить російський «брат»,
мов очманілий в цю буремну пору.
Що, пожовтіє наш родинний сад?
І більше не піднятись йому вгору?
Ні, віримо: усім бацилам край.
Згустить олжу вже покруч не зуміє.
Наповниться омріяна ріка,
ріка життя. котра вже майоріє.
Франко, Довженко — також в прапорах,
гукають нас до честі і до правди.
Готуйтеся, всі етноси, пора
геть перекреслити це слово — зрада!

КОЛИ ВСЕ НАВПАКИ

«І знову, як і в ті роки,коли тут, у цих стінах
(Спілки письменників України), ми створювали
Товариство української мови ім. Т. Шевченка, і
Народний Рух, і Демократичну партію України
заснували, — чується злостиве, роздратоване:
«Чого вони не сидять над своїми рядками? Чого лізуть?»
                        А.Погрібний , «Україна навпаки»

На Банковій – будинок Спілки,
де рідне слово гарт взяло,
тут революцій було стільки
і твій, Професоре, апломб.
Протестні акції, нічліжки,
розсуньтесь, стіни – люд, огром…
Долались тут владні розбіжки,
щоб рідне слово зажило.
Скільки тут гризлось не за нього,
але про це – замкни вуста:
добром кінчалось, слава Богу,
а час досягнень наверстав.
Тут зігрівались, лікувались,
щоб завтра знов казати: ні!
«Свої» омоновці з’являлись
сюди, де гнів розпаленів.
Хоч було лячно: влада — сила…
І розгадай, де «свій чужак».
Чолом тобі, письменська вілло!
Життя ішло тоді нвспак.
Скільки ідей тут народилось?
Кучму та ін…. – під три чорти!
А влада, сціпивши вудила,.
хитрила: «Разом нам іти».
Професоре, у цім горнилі.
ти – серед постатей ясних.
Серед чесніших,що мов хвилі
Змивали президентський звих.
Гончар в «Щоденниках» навіки
вписав цей день, терору день.
Чи ревно дивимось у вічі
майбутньому,котре іде?
Хоч грай осанну: не єдині,
а оборонців – усе більш.
Здавалося,твердіші нині:
життя в державі йде певніш,
та знов незгоди різномовні
і докір знов: — Ти хто такий?
Усе б, здавалось,разом зробим,
так знов: «нехай» та «навпаки».
«Кінець брехні»? Така епоха:
в кишенях – тільки мідяки.
Поруч Європа, можеш охать
про те,що в нас все навпаки.
Господь і гідність,і закони
дав людям справді на віки,
беріть і кланяйтесь іконам.
Та шовіністи — навпаки.
Не прогнівити б фарисеїв,
у них хвостища он які!
Чи скинемо із шиї шлеї?
Так нас учили ж навпаки…
Зросійщення – духовні міти,
п’ятиколонникам — віки.
З якого, кажете. ми віку?
З того, що ріже навпаки!
Не забувайте за епоху:
ви - не творці, а їдаки…
Де обруситель шкодить трохи, -
Там «руський мір» — все навпаки.
Хай не сидиться, не лежться,
Як це було у ті роки…
Моя порада знадобиться:
давайте діять навпаки!

ЕПІЛОГ

            …Світає…
            Така тихо, так любо, так мило…
                        Павло Тичина

Кличе його душа:
байдужості дай одкоша!
Ідейна його мета
Злетіла, як мудрий птах.
Безстрашність він вирвав з лав –
майбутнього зрине плав.
Професоре,за звичай,
долі твоєї свіча
буде іскрить щодень.
Гей,хто за ним вже йде?
Життєва вершина митця:
забить в бездуховність цвях,
цвях мудрості і надій.
А юні сказати: дій!
Бо ще ж малоросів – рої…
Боже, сини ми чиї?
Є ще хохол і смерд…
Рідному слову дай лет!
Наш же прекрасний рід
вічно розтоплював лід.
Бог й Україна - це ти
Професора творчий мотив.
З найвищих його нагород:
кликати етнос до згод…
Хто ще до цього не звик?
Наші герої повік:
Поряд з Шевченком - вони,
ті, що стоять край горнил.
Тож, найвідважніші, - в стрій!
Хай не поменшає мрій!
Творімо за ним едем:
посіяне ним все — зійде!
Життя його — сад вночі,
де ще багато сичів.
Лет їх – у нашій судьбі.
Ворогу дайте відбій!
Хто у обнімку з ним,
не бачить тому весни.
В критичну годину еліт
Творімо омріяний світ!
Нехай ще у нашім саду –
Зрідка ку-ку й оду-ду…
Та оживе перезва!
Він же до неї всіх звав!

31.02.2020