Жінка-УКРАЇНКА

Поетеса Оксана Маковець, член Національної Спілки письменників України,  мешкає ген-ген де, аж у штаті Вірджінія, США. Але думки її, якнайчастіше, летять за океан, до рідної землі. Про цю дорогу її серцю землю, долю народу і кожної окремої людини, а також про розвиток національної літератури на Батьківщині та за кордоном – роздуми поетеси, якими вона люб’язно поділилася з нашими читачами.

– Шановна пані Оксано, як сталося, що Ви перепливли океан і оселилися на американській землі? Чула одним вухом, що історія це вкрай романтична...

– Найперше, хочу подякувати Вам за проявлений інтерес до моєї персони а також до моєї творчої праці, без якої себе вже не уявляю. Що до океану – знаєте, я навіть плавати не вмію... (сміється)

Але, вторячи слова нашого Кобзаря: «У кожного своя доля і свій шлях широкий...», тому й веде він людину не своїми, а саме їй відведеними шляхами. До США я прилетіла літаком, разом зі своїм сином Віталієм, у 1996 році, восени. Це переселення здавалося мені тимчасовим, бо отримали ми види на проживання в Америці після фортунного виграшу лотареї на Зелену Картку, ще проживаючи в Києві. Тому вирішили не противитись долі.

До речі, я готую збірку новел до друку, в одній з яких подається історія мого переїзду та початки життя в еміграції, яке переросло в майже постійне тут перебування, бо зустріла я у США свого судженого чоловіка – Юрія Маковця. А звела нас моя книжка поезій «Чебрець під вікном», ось така романтика.

– А як живеться українській творчій інтелігенції в Америці?

– Творча українська інтелігенція в Америці живе точнісінько так, як звичайнісінький такий собі американець, але з поправкою на більш наполегливу працю кожного дня, навіть у вихідні. Бо справжній українець залишається українцем завжди і всюди, де б не проживав. На жінках тримається дім і родинне гніздо, а чоловік – голова родини. Зі всіх моїх знайомих українських родин – де б не бувала: чи то Вірджінія, Чікаґо, чи Флорида, Вашинґтон чи Ню Джерсі – дім, де живе українська родина - привітний і квітучий, бо люблять наші земляки заквітчувати свою оселю. Люблять святкувати традиційні українські свята, вітати гостей.

Стосовно інтелігенції творчої – кожен старається не втратити свій Дар. Працюють самотужки, як і я, долаючи тугу за Батьківщиною, слідкують за її успіхами й поразками (здалеку видніше)майже у всіх нас живуть на Україні рідні, друзі,колеги, тому зв’язки лише міцнішають на відстані. Хто живе неподалік або у таких містах як Ню Йорк, Чікаго,Філадельфія, Хюстон, де зосереджені обширні українські громади з нашими церквами й культурними осередками, тим легше й доступніше популяризуватись, тобто брати участь в громадському житті. А хто проживає далеко від таких центрів, тому нелегко в іншомовному світі, з власного досвіду знаю. Правда, вже в останні роки налагодився комп’ютерний зв’язок,тому відчутне полегшення в спілкуванні за інтересами.

Хоча, саме завдяки комп’ютеризації, позакривались майже всі українські друковані органи, що проіснували століття. Це сумно, бо й сама більше люблю читати «живі» газети, журнали, книги. А ще – люблю створювати вірші та новели, які стараюсь видавати самотужки, частіше всього на Україні, де вони , в основному, залишаються, як мій оригінальний подарунок землякам...

– Ось Ви казали мені, що сумуєте за лелеками... Як перебування в Америці вплинуло на Вашу творчість?

– Знаєте, існує в моєму серці такий собі «сентимент» як відчуття рідної домівки, так би мовити - материнської землі. Це нічим не виштовхнеш і не витісниш. У ньому все моє «я», моя романтична і мрійна натура. Так, за лелеками я дуже сумую, їх тут немає. Кажуть, що пробували сюди адаптувати цих красенів – та не прижилися вони. Тому, буваючи на Батьківщині, потайки шукаю зустрічі з ними, в душі горджуся нашими крилатими красенями і, плачу від нової радісної стрічі. Минулого року довелось мені бачити, як велика лелеча зграя метушилась на свіжо зораному полі, визбируючи собі поживу. Це було неподалік від Києва, коло села Луб’янка. Знаю, що не будуть жити ці птахи в надто забрудненій радіацією зоні. Тому я щиро раділа – значить очищується наша земля після злощасної трагедії в Чорнобилі. А сповістили про це мене саме вони, лелеки.

– Чи є у Вас якийсь особистий життєстверджуючий девіз/вислів/слоган, яким підбадьорюєте себе у час випробувань? Що Вас підтримує? Або хто?

– Захоплююся життєписами видатних людей, світових постатей, і не лише літераторів. Люблю класику, до якої завжди повертаюся в некомфортні, тривожні години. Щиро радію, як зустріну твір сучасного поета чи письменника, який можу назвати класичним (а є такі!).

Тримає мене «у формі» фрагмент російської пісні, яку любив колись батько мойого сина, Валентин Булах (світла йому Память): «Призрачно все в етом мире бушующем. Есть только миг – за него и держись. Есть только миг между прошлым и будущим. Именно он называется – ЖИЗНЬ..!». Також заставляє задуматись над змістом життя на Землі філософія творів Омара Хайяма, особливо де йдеться про глиняний келих,вино і виноградну лозу. Звичайно, не перестаю дивуватись пророчим словам славного сина України Тараса Григоровича Шевченка, часто цитую рядки з його Кобзаря.

– Ви – член Національної Спілки письменників України, але мешкаєте в іншій півкулі, на іншому континенті. Відчуваєте підтримку, духовний зв’язок із нашими вітчизняними літераторами?

– Люблю дивитись на вогонь і море, спостерігати за життям птахів, вирощувати квіти. Турбуюся про свою родину, про сина, про коханого чоловіка, який найбільше підтримує мене і в житті і в творчості, про долю України – її мову й культуру. Завжди хотіла б бачити лише щасливі обличчя людей. Горджуся особистим знайомством і творчою співпрацею з видатною Поетесою – Ганною Черінь, яка мешкає на Флориді, у США; також радують мене увага редакторського колективу журналу «Бористен» в Дніпропетроську, очолюваного відомим письменником Фіделем Сухоносом, знайомство з поетами і письменниками в НСПУ – Станіславом Шевченком і Анатолієм Камінчуком. Кожночасна моральна підтримка і взаєморозуміння моїх друзів і співвітчизників – шанувальників моєї творчості. Таким чином, хоч і живу тепер на іншому континенті Землі, творчі і духовні єднання скріплюють стосунки й впливають позитивно на мою творчу працю.

– Пані Оксано, Ви, хоча й мешкаєте по той бік океану, берете активну участь у літературному житті України. Зокрема, нещодавно працювали у складі жури Всеукраїнського літературного конкурсу на премію ім. Олександри Кравченко. Які Ваші враження від конкурсу?

– Запрошення мене до співпраці в складі почесного Жюрі літературного конкурсу імені Олександри Кравченко – сучасної видатної української письменниці, виявилось для мене великою несподіванкою. Адже далека відстань віддаляє нас, та й не завжди випадає можливість терміново полетіти в Україну, навіть якщо пропонують подібну співпрацю. Тому, я не вагаючись, погодилась брати участь в Журі посередництвом інтернету – це вперше для мене. Тому, висловлюю подяку всім колегам за довіру, особливо Вам, шановна пані Еліно, адже завдяки Вам наша комп’ютерна співпраця була бездоганною.

Варто сказати, що вже від самого початку, читаючи твори-учасники цього престижного конкурсу, я щиро раділа за нашу молодь – адже саме молодь наше майбутнє, тепер без найменшого сумніву! Всі твори змістовні, в більшості – відчувається художній смак, у деяких помітно новаторський стиль, відчуття краси природи, любові до людей і навколишнього світу, захоплення історією, філософією, фантастикою. Важливо є також, що багато конкурсних творів написані прекрасною, колоритною українською мовою майже без полонізмів чи русизмів. Такою мовою маємо пишатися всі ми, та продовжувати відроджувати її чарівність серед інших базових світових мов, до якої належить і наша, українська.

До кожного оцінюваного мною твору я старалась написати невеличкий коментар і, найвищою моєю оцінкою було визнати твір «класичним». Я горда усвідомити, що серед молодих учасників згаданого конкурсу зустрілись мені твори вже сформованих письменників з професіональним пером майстра слова. Тому, без сумніву, зустрінемось з новими видатними українськими письменниками вже дуже швидко, а імена їхні світитимуться рядами нових книг на престижних виставках і літературних конкурсах. А написані будуть ці книги українською мовою вітчизняними Авторами, яких залюбки перекладатимуть на інші мови. Хай же щастить молодим письменникам зібрати плідні врожаї Мудрого, Доброго, Вічного!!!

– Щоб Ви хотіли побажати тим, хто залишився в Україні?

– Є в мене одна поезія – «ЗОРЕЮ СВІТИТЬ УКРАЇНА». Думаю, зараз буде доречно її навести:

Не треба скиглень і зітхань
Й недобрих слів про Україну!
Вона – прекрасна, молода,
Вона – воскресла із руїни !
Не винна ця Свята Земля,
Що її кров’ю поливали,
Сквернили злом її поля
І золоте зело топтали.
Любім її – і ти, і я.
Учім дітей тої любові
До України, до людей,
До Слова рідного і Мови.
Тоді скоріше розцвіте
Наша чудова Батьківщина.
Вже майбуття століть – гряде,
Зорею світить Україна!!!

Здається, у цих рядках є все, чого б хотіла побажати усім, хто мешкає на чудовій землі, що носить співуче ім’я – Україна.

– Дякую, пані Оксано, за Ваші добрі слова.

–  Хай щастить!

«...завдяки комп’ютеризації позакривались майже всі українські друковані органи, що проіснували століття.»

«...такою мовою маємо пишатися всі ми, та продовжувати відроджувати її чарівність серед інших базових світових мов, до якої належить і наша, українська.»

Еліна Заржицька