Україна. Моя Україна, моя Батьківщина, моя країна. Моя земля. Тут поховані мої батьки, тут живуть й будуть жити мої діти.
Я народилася на півдні України, в маленькому місті якому усього лише двісті з копійками років. Місто моє – російськомовне, родина – теж. Та незважаючи на мову та мовне середовище, незважаючи на радянське дитинство я завжди відчувала себе українкою. Я пам'ятаю один момент з дитинства – у другому класі тоді починалося вивчення української мови й можна було відмовитися. Після батьківських зборів батьки тоді обговорювали це, обурювалися – як можна відмовлятися від вивчення мови? Адже ми живемо на Україні! Звичайно, обговорювалося не при дитині, але ж діти завжди чують те, що їм не потрібно чути.
Я добре пам'ятаю 1991 рік. Серпневі події, «Лебедине озеро» по телевізору й розмови батьків про розвал Союзу, про референдум та незалежність. Це навіть не обговорювалося за що голосувати. Звісно – за Україну. Після референдуму до нас зібралися сусіди й влаштували вечірку за самостійну Україну. Це було свято.
А потім були важкі роки побудови країни. Але згадайте, коли дитина мала, то завжди багато клопоту – то вона хворіє, то капризує, то починає вчитися ходити й падає та розбиває лоба. Так і тоді було. Обмаль грошей, великі ціни на продукти, вимикали електрику, холодна вода – по годинах, гаряча вода була у квартирах тільки з початком опалювального сезону, саме опалення – мінімальне. Та вижили. Й зараз прорвемося, витримаємо.
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
(Т.Шевченко, «І мертвим, і живим…»)