Жінка-УКРАЇНКА

Наприкінці 2015 року вийшов друком третій номер альманаха «Горлиця».

У виданні опубліковано твори учасників та друзів літературної студії «Горлиця».

Пропонуємо шановним читачам ознайомитися із творами Геннадія Горового, які увійшли до альманаха.

Геннадій Горовий – випускник Університету «Україна» (2008), магістр журналістики, член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародної україно-німецької літературної премії ім. Олеся Гончара,

Перший голова літературної студії «Горлиця» Університету «Україна»

* * *

Стогне розгромлений аеродром,
Тужить пшениця, вагітна зерном,
Стихнув сполоханий жайвора спів,
Міни дрімають у серці степів.

Небо накинуло сіру вуаль,
Наскрізь просвердлює гнів і печаль,
Хмари вивчають воєнні ази –
Ріжуть реальність уламки грози.

Хай ще не час для розплати, та все ж
Ті, що сховались за стінами веж
І програмують війну, наче гру,
З власного тіла здеруть ще кору.

ОТАК БУЛО

В основі твору – свідчення жителів с. Трипілля 

– Дідусю, ось ти де! І як то я відразу не здогадалася? У хаті подивилася, у льосі, до кошари зазирнула. А треба було одразу в садок...

– Ганнусю, – старий Опанас, відірвавшись від смородинового куща, простяг до дівчати затремтілі від радості руки.

Але вона зі сміхом ухилилася:

– Дідусю, твої долоні... Вони ж у земличці вимурзані.

– Ой,  лихо  мені, – Опанас  метушливо  заходився  шукати якесь  ганчір’я,  аби  витерти  з  долонь  вогку  землю. – Пробач старого,  люба.  Я  оце  якраз  смородину...  щоб  краще  родила...

А вбачив тебе – тут-таки про все й забув.

Слухаючи теє бурмотіння, Ганнуся лишень усміхалася. Не саркастично, лагідно: «Який же він кумедний, її дідунь!»

Трохи потому, вони присіли на лаву поряд криниці. Опанас не відводив погляду від любої онуки, серце його співало. Висока й струнка, мов тополя, із довгою русявою косою та очима, що  ніби  ввібрали  в  себе  усю  небесну  блакить...  Файна  дівка.

Років через кілька женихів не збудеться.

І все ж не втримався, щоб злегка не покартати:

– Шарко, як ввійшла у двір, не прийняв за чужу? Упізнав пропажу?

Ганнуся, дарма, що мала, натяк зрозуміла. Очі опустила долу, зашарілася:

– Вибач, дідусю. Повір, я й сама рада була б навідуватися до тебе частіше. Але щоразу щось на заваді стає.

Опанас зітхнув:

– За часів моєї молодості, люди міряли відстань у кілометрах. А нині, значить, у справах, еге? І що то за міра така дивна?

Не охопиш її ні в шир, ані у довжину.

Ганнуся  на  теє  лишень  ще  дужче  почервоніла.  І  справді, коли ж вона була у дідуся останній раз? Місяць, а скоріш усі два тому. Ніде правди діти – правий він, що докоряє, правий.

Але, як це не прикро, треба переходити до справи. Часу ж бо в неї справді не гук.

– Дідусю, нам у школі завдання дали. Написати про голодомор 32-го – 33-го  років.  Тобі  ж  тоді  щось  біля  десяти  літ було? Розкажи, будь ласка, що пам’ятаєш.

Старечі плечі ще більше зсутулилися:

– Одинадцять мені було в тридцять другому. Авжеж пам’ятаю, люба, авжеж.

Опанас, не в силі продовжувати, на мить змовк. Звідки, питається, цьому янголяті з блакитними очима знати, що пам’ятати інколи значно важче, ніж забути?!

– І  раніше  наша  країна  переживала  лихі  часи,  але  те,  що відбувалось у тридцять другому, тридцять третьому роках...

Спочатку нам, трипільцям, було трохи легше, ніж жителям інших  сіл.  На  той  час,  ще  не  було  Канівського  водосховища, Дніпро протікав у своєму природному руслі. У річці водилася риба, на лугах ріс щавель, було багато птахів, зокрема чайок, які відкладали яйця. Та, незважаючи на поміч рідної землі, у Трипіллі з трьох тисяч людей померло від голоду понад тисячу.

Люди мерли, як мухи. Попід тинами валялися їхні опухлі тіла.  Щодня  помирало  десять,  п’ятнадцять  людей.  У  першу чергу  не  витримували  теє  земне  пекло  діти.  Хто  з  родини померлих  був  ще  при  силі,  самі  ховали  своїх  небіжчиків: у Василя  Жука  троє  діток  закопані  біля  хати  під  лісом,  а  три донечки Лавра та Оксани Дзюбенків були поховані просто на городі. Інших збирали по селу активісти й скидали до загальних могил. Часто ті могили навіть не закопували. Бо ж нікому не  хотілося  напружувати  себе  копанням  чергової  наступного дня. Добряче тоді погуляла кістлява!..

Опанасів  голос  зійшов  майже  до  шепоту,  одначе  Ганнуся чомусь не наважилася попрохати, аби говорив гучніше. А він тим часом продовжував:

– Між тим, урожай хліба в країні у 32-му році був великий. Хороший був урожай. Проте нам з того було зиску, що писку. Червона мітла пройшлася спочатку колгоспами, потім підмела, що  змогла,  і  в  наших  хатах.  Забирали  не  тільки  хліб,  але  й гречку,  квасолю,  горох.  Затим  усю  домашню  худобину – від курки до свині.

І  почався  жах.  Картоплі  людям  вистачило  хіба  що  до нового  року.  Може,  комусь  щось  і  вдалося  приховати,  однак вистачило тих запасів ненадовго.

Аби  вижити,  люди  їли  усе,  що  тільки  здатний  був  пере-травити шлунок: картопляне лушпиння, корінці, лободу. Скоро в селі не залишилося ні котів, ні собак, ані жаб чи вужів. Їли й таке, що шлунок заздалегідь був не здатен перетравити. І тоді активісти грузили на похоронну підводу усю сім’ю.

Зараз важко в це повірити, але траплялося, що люди вми-рали  і  від  переїдання.  Та  ж  Сваволя  Параска.  Вона  продала свою  хату  за  маленький  буханець  хліба  і  півлітра  колотуші. Коли жінка те з’їла, то в неї стався заворот кишок.

– А  то  правда,  що  люди  їли  людей? – відважилася  таки спитати Ганнуся.

Опанас тяжко зітхнув:

– На  жаль.  Он  на  Киселівці  жив  такий  собі  Северин.  Так він з’їв сусідську дівчинку. Солошенко Михайло розповідав мені, як теж ледь не став його поживою.

Було  це  навесні 33-го  року.  Якось  батько  послав  його  на Киселівку до свого доброго знайомого, дядька Миколи Борща по  струганок.  Коли  він  ішов  понад  річкою  між  дерезою, побачив, як на нього біжить якийсь дядько з собакою – то і був Северин. На щастя, Михайлові вдалося тоді втекти.

Були й інші випадки людожерства. Баба Дерев’яниха зарубала й зварила свого чоловіка. Хтось навіть починав отримувати задоволення від людського м’яса, але здебільшого теє відбувалося  від  голодного  запаморочення.  Не  кожен  може  повільно вмирати і мати при цьому сили залишатися людиною.

Опанас на мить змовк, аби попити води, затим продовжив розповідь.

– Тієї ж весни 33-го, коли піднялась молода трава і бур’ян, у долині річки Бобриця і на Халеп’янській горі місцеві жителі знаходили людські рештки, які пролежали там усю зиму і вже почали розкладатися. То були тіла, що належали людям з від-далених від Дніпра сіл. У тяжку голодну зиму вони добиралися до Халеп’янської пристані, щоб поїхати до Києва в надії урятуватися від голоду. Місцеві ж їх і позакопували. Прямо там на місці.  Так  що  там,  біля  містка  через  Бобрицю,  лежать  кістки померлих від голоду людей.

Опанас мляво стер набіглу сльозу:

– Отак-то воно було, люба, отак.

Сонечка Ганнусиних очей ніби поблякли. У спекотний день їй чомусь стало холодно. Звичайно, вона й до розмови з дідусем вже знала дещо: у книжках читала, вчителька на уроках розповідала... Але хіба воно зрівняється із розповіддю того, хто бачив ті жахи на власні очі? Тим паче – коли це твоя рідна людина.

Навіть слухати страшно, а як же можна було таке пережити?!

Їй здалося, що дідусь за хвилини розмови ніби ще постарішав.

«Треба  його  відволікти  від  отих  спогадів», – подумала Ганнуся і заходилася щебетати. Вона розповідала про витівки Орисі – молодшої сестри, про кумедні випадки, що трапилися з нею у школі...

Старий  Опанас  милувався  онучкою,  слухав  ті  напіввигадані історії – і поволі на його вустах знову заграла усмішка.

Справді, за своє довге життя він пізнав немало бід, та все ж було й хороше. Він зростив двох синів, тепер ось радіє онукам, а їх у нього, окрім Ганнусі, ще двоє: Орися і Гнатик.

Старий Опанас міг чесно сказати: він – щасливий.