Він мій тато

Германов

Не зачепила «четверта хвиля». Лейтенатський квиток із підклеєною світлинкою тримаю напоготові. Опецькуватий червонощокий Толя, сусід із другого під’їзду, вже вдруге опорядився до батальону «Київська Русь». Стрілися, побалакали. Його шестрирічна дочка мугичила якусь пісеньку, тримаючи татову долоню. Толя зиркнув на стос книжок, які я тримав під пахвою. Панас Мирний…

- Вчора ходили по хатах і розносили повістки. Ти ж не підписуй, якщо тобі принесуть, - проказала колишня дружина.

- Гм. Чому?

- Ну, як чому?! Донька, як дізналася, то весь вечір проплакала… Малій твоя пісня сподобалася. Вона навіть прокоментувала в Мережі.

- Я бачив…

- У мене друга вбили. Вчора ховали. З півтисячі людей було. На коліна ставали перед труною. Стріляли в повітря. Горлали «Герой». Важкий був день. Я дуже змерзла й стомилася. Ненавиджу цю владу…

- Де він був?

- У Дебальцевому. Вже виходили. Тікали на своєму «Уралі». Але влучив «Град»... Загинуло з десяток їх. Труна була закрита. Бо, кажуть, що там шмаття й вугляки. В нього лишилася дружина й синок, як наша… Не бери повістку. «Не хочу, щоб тата вбили», - мала ревла до ночі.

- Перекажи, щоб не хвилювалася. З татом все добре, на війну він не йде…

 

Районна бібліотека «Дружби народів» - тепер «Укриття» для мешканців київського «спальника». На обшитій бежевою вагонкою двоповерховій будівлі поначеплені аркуші зі стрілками, що вказують на вхідні двері. Шильда установи із настромленою бандерільєю прапора. Всередині гранітно-мармуровий спокій. Червона стрілка веде ліворуч, у бік абонементного покоїка.

«У підвалі не дуже зручно. Повітря геть нема. Попорозгрібалися там та повкручували лампочки. Виконуємо вказівки Райради. – повідала Діна Петрівна. – Що будете брати?».

«Будь ласка, Панаса Мирного».

«Повію»? «Хіба ревуть воли...?» - спиталася вона.

«Все! І вірші, й драматичні твори»...

Взяв на оберемок і вийшов з «Укриття» на розквецяне відлигою подвір’я. Зима представилася хляповицею. Натомість під серцем 15-го року закуйовдилося щось схоже на провесінь. Толя стовбичив побіля свого бразолійного лискучого «Сітроєна», тримаючи доньку за руку. Одноліток, навчалися в одній школі. Вони чекали на «маму»...

 

Метко бігали пальці, виграючи тропака на життєвому хвортепляні. Оминав клавіші, ковтав ноти, рвучи нитки мелодії. Музика досі веде витоптаним путівцем, що вже й курява не дошкуляє. Пруся зі своїми піснями, сунуся нагору, щоб вкотре впасти сторчма до підмурку з караоке, де нашевкана юрма вихилясує на всі заставки й дурноверхо горлає про шкалик горілки на столі...

Тут все, як у «Повії», чи лишень видається таким. Лисий здоровань тицяє звукорежисерові жужмо «катеринок» з гордим обличчям Лесі. Йому забандюрилося заспівати поза чергою. «Мабуть, вже із 40 пасок наминув!» - мізкував я. Він тут із двома босками з якоїсь там Мар’янівки. Чорнява, певно Христя, а білява Марина. Цього цвіту по всьому світу, такий бо непевний час!

Білява хльорка пристала, як шевська смола до кожуха, щось слебезує підпаничу у зламане вухо та всміхається навшир рівнесеньких зубів. Чорнява гидливо зиркає зокола, їй не до шмиги це стовпище, гармидер. Найнялася – продалася. Їй потрібні гроші, а цей наїжений уприпуст панко із брижами на затиллі, як у муцика, має їх достоту. Щастя, як трясця, втрапила й вже не відкараскатися! Заталанило, хоч і нема просвітку. Марно скаржитися на долю!

Пахолок аж засапався, хватопеком приніс три склянки з калганівкою, цеберко з кім’ям льоду та кілька вигинчастих пляшок з колою. Підпанич мне «катеринки», як брудні серветки, й тицяє звукорежисерові. Йому байдуже, оці хвойди чи інші. Не буде Галя – буде другая! Прицьмокнув вологими варгами й кахикнув, розпорскавши шрапнель слини на столика. Таранкуватий вид, картопляний ніс, густі мишасті брови і каламутні зіньки, ніби причаєні равлики в своїх скаралущах. Христинка сьорбнула. Запекла завійна. Забиває скаженівкою свої памороки, аби думки не дошкуляли, не вигризали сумління до маслаків. Білява Маринка знічев’я всміхнулася, коли полупанок узяв мікрофон і зарепетував на живіт про білих лебедів на ставку. Поза чергою, заплатив бо Лесями…

Мо’, кайлував на сахарнях, збираючи докупи кожен шажок, не гайнував свій зарібок по Лейбових шинках, щоб поставити нову повітку чи прикупити клапоть-латку земельки побіля своєї приземкуватої хижі з дірчавою стріхою в осерді старезних висохлих груш та яблунь. Змарніла й стара згорблена матінка весь час ковбаниться у калюці й світу білого не бачить, панщина є панщина, не ті, так другі пообсіли й жили з народу тягнуть. Треба терпіть, аби жить. Коли сонце спадає, обіллявши палкорожевим трунком усе довкола, вона шкандибає на битий шлях, ллючи горевані сльози: «Аби ж він де показався, обізвався! Нема й нема! Хай Бог боронить від усілякого лихого й злого! Аби хоч вернувся й очі мені закрив!»… Ніхто не віда, що він обіда: дука й годі, швергає грішми й не знає їм ціни. Сіпака якийсь, ласощохлист, охочий до жіночих сластьонів. Покинув неню й подався світ за очі кращої долі шукати. Матуся чекає, шугає очима аж за овид, кудись до Києва, де золотом вилискують опуки бань. Безбатченко. Нема в нього тата й ніколи не було. Нікому про це не скаже...

Ремство натовпу, як така хвиля, від якої все йде кумельком. Неуговтана воля рве кайданки й заливає все липким варенням крові. Січ вирує, палахкотить гумовим вогнем. Потай возив дрова та пальне. Коли-не-коли пер клумаки з харчем. Частенько вештався поміж барикадами-шрамами з випнутими шпичками арматурин та паліччя. З Профспілок валує димове хмарище. Бахкають гранати, зоряне небо в яскрінні салютових цурок. Закляк посеред хідника й не сила відірвати погляд: несуть когось, не квапляться, вичовгана згаром рука теліпається з-під коца, на обличчі якесь дрантя. Несуть у бік швидких, що виймають мозок своїм вискотом…

Минув рік, померки над київським середмістям прошили бузкові пломінці. Їх десь до сотні. Чолов’яга вже оговтався. Хіба ж коли було те Повстання? Намети, загати, чорний дим спаленої гуми, вбиті й понівечені? Мана якась, буцім починено... За царя Хміля. За царя Гороха, чи навіть Торороха… Ні, не було цього. І ніколи не буде…

Одремигав, сьорбнув чикилдихи й подався на прогуляння вздовж зали, аби чмелі пройшли. Під чаркою не всидіти на місці: прийшлі витанцьовують і під «тирли-тирли», аби рипіло, свистіло, гупало. Розвалькуватий чолов’яга силкувався йти прямцем, та випадком штурхнув якусь підтоптану чорноброву гладимаху із жовтим волоссям та довгими стирчаками повійок. Вона вирячилася й стала, як укопана. Полупанок усміхнувся на кутні, моргнув і бовкнув: «Ізвінітє!»…

 

Сестра радісно защебетала в рурку: «Ти вже в караоке? Слухай, він вибрався з Дебальцева! Покидали свої речі, навіть пластини повитягали із броніків, щоб легше було й навдьори. Бігли 12 кілометрів! Повз них пронісся «Урал» з нашими, але не спинився, не забрав їх… Гм. Вони його наздогнали. Самі трупи лишилися. «Градом» влучило… Він живий! Кілька днів ні слуху, ні духу. Аж теперечки обв’явився! Його дружина подзвонила осьо-сьо. Ревла від щастя».

 

На споді міста всі голінні до співів, тут навіть жаба – риба! Ондечки якісь підтоптанки, поскидавши мулькі очіпки, раяться про свою наступну пісню. Хтось подався по залі викрутом, як на всі вдарили «метелицю». Собачі заводи, гвиркання чийогось голосу. З відвішеної до стелі кулі, складеної з дрібних люстерець, завихрився присок срібних пломінців. Так і коцюбить до танців! МузИки ушкварили, струни джмелями задзижчали, хтось не забарився й угрів такого гопака, що потилиці п’ятами дістав! Батова стрибоче, човгаючи підметки. Розбився келих, риб’ячі кістки скалок хрумкотять під підошвами. …Ой, гоп чики-чики, та червоні черевики, та троїсті музики!.. Посеред зали навісні придзигльованки попідгинали поли запасок, вибиваючи гоцака своїми сап’янцями. В одної джерегелі розскубилися, інша побуряковіла, прожогом кинулася до вбиральні, затуливши долонею твар. Не помирились бо чемеричка з монополькою...

Повагом сунеться струнконога молода проява в чорних лискучих галанцях, аж очі на себе вбирає. Навкруг зав’юнився якийсь фертик та щось до неї хамаркає. Дівча комизиться, опустивши очі… Роз’юртований пістрякуватий патик із кулаками сучиться до охоронця. Крижастий Сашко міцно, наче обценьками, стис його барки, щоб виперти з клубу. Нема в хлопця кебети, від вареної й помка схибла, ото й лізе межі очі, бо вона там, ондосьо, з Маринкою та якимсь панком. На ній зав’язався його світ…

Голомозий мартопляс потяг Маринку-ярижницю грати в горюдуба. Тут усі чоловіки лигоминці, та й достоту приплентало паплюг, не лишень оці Мар’янівські дівахи. Час бо такий: накупили хріну, то треба з’їсти. Їм уже не відчакрижать коси, не покриють липкою мазницею й не виженуть із села кудилуча. Роби, що хоч, аби снага й завзяття. Навсілися думки зужитою мовою Мирного: в цій малоросійській веремії не почуєш жодного «хамського» слова.  Накуликані діптянки та полупанки з усієї неньки-України торохкотять по-панські, язики не сверблять й не коцюрбляться від московської мови.

Христя куснула з вказівного пальця задирку. Троюдить обстава, галас і власні життєві визубні: «Цей дряпічка має гроші. Нема вибору, аби не жебрати попідтинню. Хазяйка кватири вижене, якщо не заплачу. На роботі уже другий місяць затримують, не відомо, чи взагалі дадуть зарплатню. Аблокат якийсь, нотар чи судовий пристав. У кого дзенька в кишені, той і пан. Я мушу знайти гроші, чи з моста та й у воду».

Огрядний муцик винаймає Маринці житло та кидає грошву на щоденні марнички. Їй кортить сидіти на мнякому та їсти пундики. Потягла Христю на зустріч зі «своїм», бо той вже давно хотів якогось плотського різнобарв’я. Христя заробить, убаблявшись розпустою. Мороження, палцини, канхвети, мирмулади, все в неї буде в цьому місті, що, не жуючи, ковтає кожного провінційного заброду. В Мар’янівці не були з Великодня. Їхні мами нічого не знають. Їм не варт знати, звідки в дівчат нове намисто, шовкові стрічки та городська праздникова одежа… Город просвіщаїть, тут поскрізь світло: лампи, хвинарі, ліктрічество! Город, в какавом кожний цібулізований і просвіщонний. Діслітельно, город дайоть особливость, лічность городская не сравнітся до деревенськой. Хвінтіпряни в кожній кватирі, дзиглики, канапи, картини і такоє-прочеє…

Чорна стомлена людва вештається вздовж і впоперек гноїстого осердя. Непогамовно хурделить попіл. Ракетниці цвіркають яскравими кульками, від лунких вибухів раз-по-раз закладає вуха. З 5-го поверху Профспілок якийсь хлопчина на линві хвацько знімає перепуджених жінок. Йому волають: «Герой!». Ланки будівельного паркану та кружала гуми звідусіль зносять до кострища. Від вогняної загати несуть хлопця. Віхоть упав зі змарнілого обличчя. Скляні вирячені очі. Потріскані губи. На шиї футбольний шалик у киптявих шмарклях. Ножі у руках. Христя з Маринкою невтомно крають домахами сир та ковбасу, складаючи на канапки. Ніби Хтось дав їм у руки гайдамацьку тарань. Той, хто вирішив переполовинити світ на живих і мертвих...

У колонках заграв хінтіплян. Фальшиво заголосили «Горлицю». Гудливий мікрофон притлумив чиїсь гучні теревені. Раптом у Христі тьохнуло в животі, дівчина спантеличилася, аж струснулася, склавши навхрест руки. Побіля шинквасу Петро чубиться з охоронцем. «Розхристаний, розкудланий і без шапки, чого йому тут треба, чом’ ходить назирці й не лишить у спокої? Казала, товкмачила! А він навкулачки, справжнісінький зух, запорток. Вже хлебеснув, мабуть, от і зірвався з ожереду. Вчепився в мене, як той Рябко. Хай-но той охоронець дасть йому доброї метелиці! Великий світ, та нема де дітися, навіть у цьому закалабку!».

Сірявий поранок. Повстанська черва кишить в осерді міста з вогняними бережками. Вистріпані прапори майтолають синьо-жовтим пелюстям. Молитви зі сцени тельбушать душу. Якийсь парубок нагинці потяг непритомного та раптом упав навкарачки від рвучкого штурханця в спину. Головою вдарився об брук і зомлів побіля непритомного…

Глухий стукіт паліччям об стовпи, лункий пляскіт пострілів. З-під металевого казанка заструмів малиновий густий потічок. Військова каска, розфарбована кольором неба, самохіть насунулася на очі…

Панотець із требником. Ватяні бібки у вухах. Замазурзане нагаром обличчя. Сльози страху нестримно заливають щоки. У погляді криклива спокута. «Візьміть мене із собою», - благає мовчкома. Жмикрут на зайві слова. Всі слова в чорній карбіжці. Хтось закарбував сотню душ на пропАле...

Петро зіскулився попід деревом, затулившись фанерною дошкою. Лязкіт та хлопавки стрілянини. Завіса чорного диму. «Сука!», - крик звідкись. Хтось беркицьнувся, обіруч схопивши литку. Тротуаром здіймаються хлопці з ношами. Скрегіт рештків міліційного ПАЗика. Понівечений бусик штовхають нагору. Канаркові та помаранчеві манішки ‘Press’ купчаться за будами туалетів обіч Жовтневого. Хтось вивірчується хідником. Летить у пробитому лижварському шоломі...

 

«Укриття» від того, що нагорі. Десь там війна. Тут гармидерний сховок, де кожен робиться штукарем, як уп’ється до невпомки. Мікрофон у руці. Ступив на кін, як з репродукторів вдарили цимбали. Кров залила обличчя й мороз сипнув поза шкірою. Рвучке розхвильоване дихання. Накарпас свідомого й несвідомого, справжнісінькій ярміз, в якому нічого не розчовпати. Відчув, як по варгах забігала мишка. Перед власною піснею про щастя…

 

Кількадесят усміхнених довгоногих дівчат рівнесенько поставали уздовж полички, а навпроти повсідалася дюжина однакових жовто-брунатних пелехатих ведмедиків та білих зайців. Пістрить в очах од усіляччя інших іграшок. Дівчинка з русявими кучериками над вушками вхопила бегемотика й притисла до намальованої на футболці рожевої кицьки.

«Тобі потрібен цей бегемотик? - здивовано спитала мама. – Може, виберемо якусь лялечку? Бачиш, в яких вони гарних сукнях!?»

«Мамо, я полюбила цього гімінотика», - відказала дівчинка.

Дітки крутяться попід ногами й навратливо галалайкають нарозтяг до своїх незворушних батьків: «Ку-пи-и-и!». Бідкаються, рюмсають, труть очки, вимолюючи подарунок. Хтось бігає між поличок, граючи з татом у піжмурки. Продавчині з байдужими восковими обличчями не зважають на дитячий суботній рейвах.

Охоронець у чорному костюмі, мов пікінер на чатах. Чотирирічний хлопчик аж потетерів, зачудовано розглядаючи короткостриженого парубка. До іграшкової крамниці нашевкалося достоту дітви: гасають, квилять і сміються, а тут лицар! Хлопчик роззявив рота. Солдат. Воїн. Мама кличе. Несміливо пішов повз довготелесого парубка в чорному, озирнувся, задерши голівку.

«А наш тато такий? - проказав він до мами. – Він лицар?». Жінка мовчала. Тоді сам собі стиха проказав: «Мій тато лицар! Він, як мій тато!»…

Блакитноокий гумовий гімінотик з розчепіреними довженькими повіками та рожевими усміхенними устами вистрибнув з візочка й потупцяв кутастою оторочкою віконних тіней. Забагато місячного світла, що розмалювало долівку напівжирними прямокутниками. Вночі оживають іграшки. І спогади…

«Тату, пам’ятаєш, у мене був такий паровозик. Ну, такий, їздив весь час отак і отак…» - доня вимальовувала руцями кола й усміхнено дивилася мені увіч.

«Пам’ятаю, доню. Але… Не знаю, де він», - відповів я.

Дівчинка похнюпилася та за мить скрикнула: «А гімінотик? Тату, він у тебе! Синій такий! Ви з мамою мені його купили. Там, у магазині!».

Змовчав. Лише пригадав, як по ночі гумове звірятко дріботіло по підлозі. Коли я прокидався серед ночі, то вкладав бегемотеченя до іграшкової коліщатної люльки, прикривши гумове тільце велюровим коциком. Йому ніяк не вдавалося самотужки видертися нагору.

Доньчині іграшки, ті, що по розлученню лишилися в мене, віддав молодій двірничці, бо в тої є трирічна дівчинка. Їхнього тата ніколи не бачив. Серед пелехатих зайців, ведмежат, котів був той гумовий гімінотик

 

 «Він мій тато», - написала донька в Мережі, прослухавши пісню. «Град» влучив прямісінько у вантажівку, в якій був приятель колишньої дружини. Чоловіку сестриної колеги по роботі пощастило вибратися з Дебальцевого. «Урал» летів чимдуж, не спинився, не підібрав утікачів. Мені нема повістки. Четверта хвиля оминула, навіть не бризнула зимними солоними краплями. Лише налякала доньку. Маленька любить мене.

 

Сашко випхав довготелесого парубка в три вирви. Той дивився оскілками, пручався, але мусив скоритися. Світ прищакуватому Петрові зав’язався очкуром, манливо похолітуючись петлею попід стріхою: доброхіть піде в «гайдамаки» до «Азову» чи «Донбасу». Лізе в зашморг війни, аж шию йому лискоче, щоб позбутися й згадки про цю Христю, яка колись проказала йому: «Кохаю»…

Вбиральня. «…Ми усі розбіжимося по русифікованих містах»… Подався близенько до люстра. Очі на те, щоб дивитися у власну душу, грати в панаса з власною мирною долею в закапелкові середмістя. «Вона… сидітиме сумна...». Хтось журливо голосить «Плач Веремії»…

Над Правдою й Кривдою яскрить ковтунцями Волосожар, а Віз скаче халяндри. Панотець Місяченько на покутті мовчкома зирить своїм пулькатим оком. Машталір обіч свого берлина з помаранчевою гулькою на тім’ї курить, чахкаючи курчавою корпією диму. Мигтливі габарити його поплямованого іржею збейка ніби перегукуються із зоряним небом. Погонич чекає на гладкого здирця з Христею та Маринкою. З кохання кожуха не зшиєш. У Петра в кишенях гуляє дюдя. От Христя й пустилася берега, хоч він їй і до мислі. За видноколом не видно ні гич. Там Східень з війною, Дебальцеве. Хазяйка отримає гроші й на якийсь час дасть Христі спокій. А вістрякуватий парубчина, певно, не загається на сім світі. Господь прибере, якщо на те буде Його воля… Козацька гаківниця хвацько влучатиме в бусурменів, що падатимуть, як снопи…

Інститутська пришита бузковою дратвою до неба. З бульвару Лесі не видко тої сотні промінців… Верцадло замалювалося матовим кружальцем. Від подиху. Досі граю на своїх життєвих хартиплянах. Досі дихаю в «Укритті» осібного життя, в якому є закутень із гумовим гімінотиком.