Жінка-УКРАЇНКА

Пасічник Н.Кирилиця:збірка віршів.-Тернопіль:Видавець Пасічник Н.І.2016-36с.

Деякі поети наївно вважають, що про них найліпше скаже «товста» книга. Мовляв, чим більше слів, тим краще. Помилкова думка. Бо суть полягає не у кількості написаного й оприлюдненого, а в художній якості текстів. Ще раз пересвідчився у цьому, коли на мій робочий стіл лягла «Кирилиця» Наталії Пасічник.

…Тоненька збірочка. Лише 30 віршів у ній. Але вони причаровують уже з першого твору. «…Ще рано для такої холоднечі і рано покидати ці міста, давай приїду в гості хоч на вечір, а ні – то напишу тобі листа». Особистісне, дуже особистісне постає за цими рядками. Та водномить спостерігаємо і вихід на загальнолюдські обшири. «…Та поки вітер донесе чернетку, пожовклу ніби дивні письмена, від нас обох, неначе від абетки, залишиться лише літера одна».

Дві сумісності? Та щось таке! І мимоволі проводжу паралель. На поетичному небосхилі сяють зірки поезії Теодозії Зарівни, Людмили Таран, Марії Людкевич. Яскраво сяють! Але водночас в їхніх текстах є відгомони морального виховання покоління, в жіночому розумінні звісно! Тому й доводиться говорити, що наша авторка є ближчою до поетичних імперативів Ірини Баковецької, Людмили Веселої, Галини Максимів, Тані П’янкової – літературних перевесниць.

Цей список можна доповнити іменами тернополянок, назвавши Ольгу Атаманчук, Юлію Бондючну, Любов Малецьку, Надію Тарасюк. Але з теребовлянкою Наталкою Пасічник їх дещо різнить. Маю на увазі формовираження. Якщо вони торують свої путівці до поетичної справжності через вірність традиційній силабо-тоніці, хоча на підсвідомому рівні в деяких рядках знаходимо модернові вкраплення. А моя візаві не є такою. Зовнішні атрибути поетичної класичності ніби  й зберегла, бо рими постійно знаходимо у віршах. Але безпунктуаційність натякає на не традиційність. Можливо саме такою і має бути сучасна жіноча поезія, сумістивши у собі віяння часу і національну традицію? Якби всі водночас відмовилися від цього і зненацька заговорили верлібрами, то все, напевно, виглядало б жалюгідно. Хоча, як мені здається, ще неодмінно буде крокування до суміщення римомелодики, верлібристики, що стало б версифікаційною логічністю.

Та це – узагальнені міркування. Перейдемо до того, що найбільше приваблює у «Кирилиці». І перш за все згадаємо про «населення» збірки. «…Де між глухого очерету, відбившись від людської зграї, видніє наче в небо вперта маленька церква Миколая», «…облетять із осокорів пожовклі житія святих», «…падають від спеки сонні круки», «…і тінь твоя парапету повзе поволі, як лисиця». «…високий місяць обпікає крони».

Відразу чомусь кидається у вічі, що прикмети навколишності – рослини і дерева, птахи і рослини, небесні світили і зірки – увиразнюють метафори, порівняння, образи. Зосібно серед метафор виокремив би: «високий місяць обпікає кроки», «вдарить в голову пітьма», «аж стогне ріка», «хапає сніг холодними руками». Зацікавлюють і порівняння, на кшталт: «…і дихає димом неначе вігвам», «Про сніг, що випаде от-от, мов зуб молочний», «на вікні мов на скрижалях». Та й образів цікавих вистачає: «метрика ріки», «сховища зими», «чорних букв осіння зграя», «павутиння нитка сіра».

Ще про два моменти хотілося б згадати, позитивно оцінюючи цю книгу. По-перше, вважаю, що курс на віршосправжність неможливий без орієнтації на слова без відсвітів неологічності та рідковживаності. В «Кирилиці» зосібно на себе взяли «юс» та «погорда». Розумію, звісно, що це ще не є тим, чого ждеш. Але те, що перші кроки зроблено, обнадіює. Чи не вони народжують впевненість? По-друге, не уявляю сьогоднішньої поезії без культурологічних акцентів. І те, що Наталія Пасічник тут першочергово знакує поета Богдана-Ігоря Антонича, – промовистість. «…Почують крізь сон, як судомить навпроти і світло залишить – і буде вино лиш п’яний дітвак, що іде через полтву, задивиться раптом на їхнє вікно”. Хрущ із кобзаревих вишень пісні, якого хоче упіймати авторка, пильно вдивляючись У «кирилицю» власних кроків. Бо знає, що чернетки майбутніх рим носять… вітер часу і душі.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ