Жінка-УКРАЇНКА

ВІРШІ ПРО ВІЙНУ

*   *   *

Холодом б’ється об вікна здича́вілий дощ.
Вечір затерплий чекає прильотів зі сходу.
Люди тікають, як миші, у затінки площ,
дехто бурчить,
нарікає на мокру погоду.

Вогники світла в будинках,
як полиски свіч.
Січка дощу каламутить розлогі калюжі.
Горе нависле,
не муч нас,
іди собі пріч!
Торсай,
до правди взивай усі душі байдужі!

Звуки чужої говірки у вухах сичать
і розворушують нерви уїдливим болем.
Збуджена пам’ять –
не всім же вона – благодать:
добре живеться –
то й совість не мучить ніколи.

*   *   *

Йду, як по нервах журби своєї,
тиха і мовчазна.
Віра гаптує святі ідеї.
Визріють?..
А хто зна...

Чорною смутою зло потворне
суне з чужих боліт.
Господи, змилуйся!
Боже, Боже,
гине Вкраїни цвіт!

Світ перемелений, мовби в жорнах.
Кожен – пасе своє.
Кажуть, є нація непоборна,
волю – не продає!

Скапує кров’ю чиясь надія,
іншому – йти вперед.
Чуєш, мій кате? Все, що посіяв,
буде тобі… не мед.

Холод по шкірі дихає вітром.
Злючим, як дикий пес!
Вірю тобі, мій народе, вірю,
зійде Господь з небес!

*   *   *

Насуплений вітер відщипує клапті хмарин –
і рвучко несе їх за обрій. Невже для розваги?..
Вчувається гуркіт ракет. І гірчить, як полин,
усе смертоносне й ганебне, що варте зневаги.

У потемках ночі стрічаєш фаланги дощів.
Ти ницьма повзеш до своїх по розкислому ґрунті.
Тобі порятунком стають і дерева, й кущі,
і ті молитви, що у церкві справляють і в будні.

Чи ця непогода рятує? Напевно, що ні…
Оці укриття, ці траншеї надовго? Допоки!?
Отутеньки, осьдечки трупи лежать мовчазні,
а там, за горбочком, риплять чобітьми чиїсь кроки.

Вчуваєш єством, як огидно пропахла війна.
Це запах і смерті, і диму їдкого, і крові.
Луна листопадових вервиць, мов трунок вина,
зігріє тебе серед пекла дарунком любові.

*   *   *

Думки мовчать, як льодяні річки,
як чорна тиша у бажанні крику.
Лазурний погляд неба пам’ятки́й
фіксує кожну мить земного віку.

Він бачить те, що і мені болить:
це темне місто, спалене війною,
ці сльози яблуневої кори,
потрощеної «Градом» у час бою,

цю паморозь уїдливу й гірку,
із гуркотом гучної канонади…
Дивлюсь – дитя іще у сповитку,
а смерть уже його голівку гладить.

Зимова студінь. Спокою нема. 
Не кожному щастить зустріти завтра.
Землі моєї тіло перем’яв
огидний ворог – нечестивий зайда.

Прийшов лукавий із отих країв,
де гріх вітають і клюють невгодних.
Уловлюю єством небесний гнів,
що злих веде до урвища безодні.

*   *   *

Знову ці вибухи, з горем обвінчані…
Бачиш руїни, дерева посічені,
диму повісмо, людей закатованих,
зойки живих, непосильно згорьованих,
полум’я дике, що рветься до бою, –
світ із війною.

Котиться хвиля і зради, і злочинів.
Стали біблійні писання пророчими.
Все перерито. Хатини потрощені…
Ходять убивці – злодюги непрощені.
Міцно тримаєш заряджену зброю.
Світ із війною.

Потом і кров’ю поля заволочені.
Буде покара за вдіяне збоченцям!
Є Україна на славу Всевишньому
і на прокляття сусідові грішному.  
Надто огидний, піде за водою
світ із війною!

*   *   *

Проводи ночі з відлунням бісівського грому…
Ранок до праці скликає – та знову набат.
В когось ні стелі немає, ні рідного дому,
пам’ять малює картини непрощених дат.

Ось вони: ті, кому треба війни для забави.
Голови їхні набиті ворожістю вщент.
Оскаженілі убивці, нащадки Варавви,
бомбами й кулями сіють безжалісну смерть.

Небо злічило усіх, кого кличуть за обрій.
Глиця прострелена скапує кров’ю шулік.
Кігті у смерті страшні, її очі недобрі.
Поки жива, бережу у думках Божий лик.

ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА

*   *   *

Вільгісний ранок дарує хмарин перламутри.
Гріється променем сонечка сад мовчазний.
Що тобі, осене, треба від мене почути?
Просто і легко заходжу у день гомінкий.
Знову залюблена ніжно у бабине літо.
Бачу пливкі парасольки легких павутин
в небі високім, де вигуки птаства розлито
над перепрілими травами в лоні низин.
Хочеться тихо збирати листочки вохристі
і пізнавати правічну дерев таїну.
Ген багряніє плодами калина в намисті,
прагне сказати про щось. Та про що – не збагну?..
Росяні краплі на сяйних п’янких чорнобривцях,
мов діаманти, побіля стежинок моїх.  
Роки минулі злетіли у небо, як птиці,
їхніми лунами щедро відкрита для всіх.

*   *   *

Се дихає вітер. Отой, що господар на вулиці,
бо лине усюди забавно, хоч є безпритульний.
Ці звуки небесні до серця привітненько туляться
пронизливим поглядом Вічності – ніжним і чуйним.

Се шлях неозорий, розписаний сонячним зайчиком.
І бути в дорозі з тобою зуміє не кожен.
О, мій пілігриме, поділимось хлібним окрайчиком.
Коли двоє разом – здолати ніщо їх не зможе!

*   *   *

Ці сльозливі дощі у сакральних повісмах водиці,
цей розло́жистий грім, як басо́ві удари литавр,
розтривожили ніч, розбудили вогні блискавиці,
що розколює небо і стрімко паде межи трав.

Сон до тебе не йде. Кличе здалека тіні манливі
зі світів, з позачасся, де рай, наче пісня бджоли!
І кого виглядаєш – відчуєш у шепоті зливи,
в тихоплинних думках, що так легко в тобі ожили!

*   *   *

Оцю невтоленну мрію боюся в собі тримати.
Освячує шлях до Бога терпкий полиновий щем.
На вишитих полем рунах душі людей розіп’ятих,
отих, що плекали волю, шукали земний едем.

Солодкі слова від мами. Прозріння – на квітці казки.
Ступаю повільно й тихо, торкаю розлив небес.
Так важко знайти людину відкриту й святу, без маски.
За кого ж тоді, Ісусе, ти мучився і воскрес?

Задивлена в рідну мову, збираю відлуння звуків.
Пісні солов’їні чую – і серце здригнеться вмить.
Злетілися знову зграї своїх і чужинських круків.
І топчуться неустанно по всьо́му, що й так болить.

*   *   *

Таке одкровення пахкого нестримного літа,
така таїна мовчазних неохопних ланів,
такі небеса зглибочілі пливуть понад світом,
що ти вже не віриш буденності й сірості днів.
Скресає твоя непідкупна дорога до храму,
де лики святих, наче докір за згаяний час.
Утомлена жінко, рубцює життя твої рани.
Відходять найкращі… Лунає за них парастас.
Такі протиріччя, що правди даремно шукати.
Обірваний голос бентежно покотить луна.
Опрісниться будень тяжбою думок розіп’ятих.
Ти вип’єш із келиха трунок любові до дна.

*   *   *

Не бійся, йди. Неси свого хреста.
Твій день маркітний пожадає віри,
коли почуєш лихослов’я звіра
і світ накриє паморозь густа.
Оця весна – із вишуканих слів.
Оці шляхи – вони супроти вітру,
який зітре твою сльозу розквітлу,
щоб ворог її бачити не смів.
І не питай, що буде після гроз,
і не кажи, що все пройшло даремно.
Люби життя і боляче, і ревно
в усі часи: у спеку – і в мороз.
Бо так воно призначено з небес.
Ти відчуваєш вічність, наче мантру.
Оцю красу земну збагнути варто.
І зберегти… Як чудо із чудес.

*   *   *

Цей вік загадковий,
зіркий, наче сойки око.
Задумливе поле
осінньо розсіює беж…
Іду, бо це просто.
На серці сьогодні вогко.
Буває сутужно.
А часом і боляче теж.

Зів’яле бадилля
смиренно прослало тіні.
І скільки їм жити – 
це знатимуть інші вітри.
Душа таки вічна,
бо сили її нетлінні.
Відлунює в далі
на ангельські згуки згори.

*   *   *

Згасає день на гойдалці небес.
Уранці все закрутиться спочатку:
всміхнеться квітка сонця – і на згадку
жбурне тобі навскісних перевесл.
У морі світла, де пощезла тьма,
воскресне світ одвічної любові.
Оцих доріг магічна загадковість
покличе тебе в мандри недарма.
Ти зловиш мить, немовби новизну,
якої не було і вже не буде.
І освятиться помислами будень,
нову засіє словом борозну.
 

*   *   *

В містерії часу
живу, як на сцені.
І буду я вічною,
наче трава.
Помру і воскресну.
І листя зелене
щемливо гадаю
не раз і не два…

Усе, як і вчора.
На все є причина.
Про неї майстерно
зіграє скрипаль.
Я осінь. У тиші
знаходжу спочинок.
По сутінках серця
і спогад, і жаль.

*   *   *

Моя причетність до оцих доріг
вимірюється відстанню і часом,
в якому  щедре сонце угорі
яріє дивотворністю незгасно.
 
Воно зове до повноводдя плес
і до стежин, де бігала дівчатком,
де в променях іскристих переве́сл
видзвонювало арію пташатко;

де я любила слухати пісні,
які, здавалось, заглядали в душу.
Оті повільні, а чи голосні –
по струнах вен, по тиші непорушній.

Цілую хліб. Хрещу його, як дід.
Збагнула: рухи наші – ідентичні.
Вчуваю шурхіт, наче бабці хід,
знадвору манить пряний запах вишні…

І осягаю, як бринить журба,
крізь неї світ освячую дитинно.
Мій краю, ти за все мені пробач!
Люблю тебе. А ти мене… невпинно.

*   *   *

Колихається цвіт, що спадає з вишневої тиші,
заворожено даль голубими вершинами гір.
Срібний голос ріки, що в тобі – і тебе не залишить,
наче тайна віків, мов на долю твою загові́р.

Білі крила весни, чи то янгола щедрі дарунки?
Оці води танечні вимолюють річці буття.
Ловиш подих верби, розцвітання тернової бруньки
і легеньке, утішне в траві муркотання кота.

Розпашілий садок, розмагнічений голосом сойки,
пригадав сокровенне: що треба рости і рости.
Ти пробачиш собі перемоклі у росах кросівки,
як почуєш, освячений сонечком, голос бджоли.

*   *   *

Дощ накрапує пісню на вигнуті коси беріз,
потім тихо сидітиме в теплих обіймах калюжки.
І насниться дощеві його дивовижний круїз,
і п’янітиме свіжістю поряд пахкий верболіз,
що достоту напився смачної доще́вої юшки.

Гладить вітер отави: отак, наче мати дитя.
Забавляє пташину, що вільно злітає до неба.
Помолися за неї, коротке у птахи життя –
їй потрібно пташаток малих довести до пуття,
вікувати, як Бог повелів, а не просто як-небудь.

Спорожніле село забуває своїх і чужих,
сіра пустка довкіл без котів і собак, і без люду…
Хтось колись у цім краї був ґазда і не з боязких,
та чужинець прийшов, наче злодій, накоївши лих,
хитро клявся в любові братерській, б’ючи себе в груди.

Добре знаєш: зогниле зерно не посієш у ґрунт.
І гріхів не відмиєш, бо те, що зробив, не повернеш.
Не заснеш, як згадаєш трагічну героїку Крут.
І наш ворог не спить, і найкращі – у вічність ідуть,
і віками отак: планомірно нас нищать не вперше.

*   *   *

Іще мороз такий, що дошкуляє зорям.
Тремтлива далина когось у світ веде.
Глибинна суть чекань: сьогодні, завтра, вчора –
тягуча, наче мед, сумні думки пряде.

Засіяні сніги під магією неба.
Схолоджені поля у білій повсті снів.
Важливо у житті вертатися до себе,
долаючи і страх, і полчища брехні.

Вдивляєшся туди, де видно тінь розп’яття.
Вчуваєш мить прозрінь – легку, як волі вдих.
Тримає нас біда у пазусі прокляття,
а ти приймаєш дар свяченої води.

*   *   *

Неквапно пропливає пахке духмяне літо:
цвірінькає пташками, голубить голубінь
бозна якої далі. І хочеться уздріти
його сакрально-чисту, легку прозору тінь.

У безпричальнім русі йде літечко за сонцем,
Вдягається у шати барвистих мальв, лаванд,
Плете із павучками тоненькі волоконця,
Вигойдує лелійно доспілий житній лан.

Жага життя усюди. Хлюпочуться качатка…
Їм добре. Ще не знають шаленства холодів.
І кожна насінина почне себе з початку.
А поки що дрімає у пахощах плодів.

На буйнолисту грушу стікає сік проміння.
Ген каркає ворона, годує воронят.
А верби розсохаті вимочують коріння
у прибережних водах, що десь кудись біжать.

Усе довкруж манливе. Густу натхненну тишу
я п’ю, немов чар-зілля, як дар святих небес!
І горнеться так ніжно настурція до тину!
Її з душі моєї ніхто не забере.

*   *   *

Той місяць безпричальний
плив у ніч.
В’юнке джерельце –
піснею навстріч,
а яблуні з розхристаного саду –
вони забули…
Так чи ні – хто зна?..
Що тутечки на двох
цвіла весна
і пряно пахли бро́стки винограду.

Трава збагнула,
що живе давно,
що хміль буття,
немов терпке вино,
на тілі неба – стигми:
віщі зорі…
Вони давно злічили лю́дські дні.
Сплетіння душ у ся́йному вогні –
воно для двох. Блаженне, аж до змори.

Ми послані,
щоб осягнути все.
Куди нас вітром завтра занесе?..
Клепсидра часу –
вод переливання,
потік від літа – і до літа знову,
де кожна мить
плете міцну основу,
народжуючи віру, сподівання…

ІНТИМНА ЛІРИКА

*   *   *

Все поле тихо спить
у сяйві цвіту гречки.
Ми поглядом торкнулись
легким, як мрій політ.
Задумливо цвіркун
на мандоліні ґречно
сьогодні так заграв,
немов крізь сотню літ.

Ці пахощі ланів,..
що можна мед лизати!
Ці зорі мерехтять
у сріблених вінках!
Тут жайворон заснув
із виводком багатим.
Луна його пісень
на росяних житах.

Злетів меткий кажан
під реквієм заграви,
крилом торкнув зорю,
що падала з небес.
І зелено у снах
гойдались буйні трави.
І добре нам було,
бо світ любов’ю скрес.

*   *   *

Цей теплий дощ…
Він пахне полинами!
Трава навкруг притихла
до знемоги!
Мережки хмар
і грім гучний над нами,
і ця дрібничка –
геть намокли ноги.

Вода небес
краплинками зі скроні
пливе до губ
і п’є твоє кохання.
А я стою
в солодкому полоні,
закохуюся щиро,
без вагання!

На все життя!
Бо ми у ньому – гості.
І не буває
у гостях погано.
Привітний дощ…
Він сипле в тихій млості.
Ловлю його,
як бу́льбашки шампану.

*   *   *

Сьогодні усе по-іншому. Кохання твоє п’ю пристрасно.
Утішні слова заплутались у звабі палких обіймів.
Зневіри нема ні крапельки, чарую тебе нестримано.
Нам хóроше, любо й солодко. І так – аж до третіх півнів.

У магії незворотності пірнаємо в море Всесвіту,
освітлені сяйвом місячним, напоєні зіллям п’янким.
Пливемо життям, як річкою, що хвилі єднає плескотом.
Стрічаємо ранок сонячний і збуджений день гомінкий.

*   *   *

Щось було поміж нами палке і довірливо-ніжне.
Я ловила твій погляд жагою думок, почуттів…
Ці картини з минулого вітер так легко не витре,
хоч роки пролетіли. Є інші, та знаю – не ті…

І були наші зустрічі, мовби дорога до храму!
Перший дотик руки – а на серці п’янка новизна.
І літала душа в небесах над непізнаним раєм,
і хміліла із нами дзвінка квітносяйна весна.

Я тебе огортала у павоть палкого кохання,
дивувалися зорі, розкинувши світло навскіс!
Розквітала любов, наче пуп’янок, стрінувши рання!
Відійшла у минуле, як в’янучий зіллям покіс.

*   *   *

Я заходжу у ніч.
Із натруджених пліч
опадає зажура і втома.
Ти не стрінеш мене.
Не почую твій клич.
Повертаюся звично додому.

Все пішло в небуття…
Твої спраглі вуста
дарували пробуджену ніжність.
Де ти, сонце моє?
Оця темінь густа
поміж нами така, мовби Вічність.

Я шукаю твій лик,
як суцвіття бджола.
Перекочую думи тернисті.
Поміж нами безодня,
холодна імла,
почуття вогнесяйні і чисті.

*   *   *

П’янке повітря, що прийшло з тобою,
я п’ю в захлин.
Моє життя, повінчане журбою,
скрипить, як млин.

Я кожне рання осіняю небом –
дивлюсь увиш.
Твій ніжний голос відшукати треба
у сотнях тиш.

*   *   *

Ти далеко… Ні звуку, ні голосу,  є лише спогад.
Ми згубилися в ніжності, що зберігали в очах.
Із нізвідки зринає твій теплий задумливий погляд.
В ньому згусточок болю, мов пісня сумна скрипача.

До глибин не пізнала тебе, хоч і був колись поряд.
Із роками приходить прозріння і згірклість утрат…
Оцей обшир небес і привітний промінчика полиск
розворушують давнє, оте, що сплило поміж дат.

Ми хотіли щасливими бути – і більше нічого,
у п’янкі поцілунки вплітати досвітні вогні!
Даленіє, як марево, наша життєва дорога,
опромінена сонцем, зоріє мені вдалині.

*   *   *

Крило небесного коша
ховає дні, як ніч провулок.
Прослало небо синю шаль –
для душ заблуканих притулок.

Нитки зірок горять вогнем,
промінням ловлять ритми часу.
Зустрінь у Вічності мене,
коли я вийду на терасу.