Жінка-УКРАЇНКА

Сергій Дзюба. Примчу на білому коні. Сто пісень. – Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: ТОВ  «Видавництво «Десна Поліграф», 2018. – 208 с.

А чому б і ні, зрештою? Нічого поганого в цьому не бачу. І можу наводити аргументи на користь цієї думки. Та вважаю, що їх многоти не потрібно. Бо (на мою думку, звісно) чи не найпромовистішим є наступне. Нині часто-густо ролі поетів і композиторів беруть на себе виконавці, спонукані матеріальними питаннями (такі творива не витримують серйозної критики; мелодії нерідко повторюються, а тексти не відзначаються ні художністю, ні логікою). Й на цьому тлі помітно виграють поети, виступаючи у ролі композиторів. Принаймні про це подумалося, коли почав перечитувати книгу Сергія Дзюби – уродженця Пирятина на Полтавщині, який нині мешкає в Чернігові.

Еліна Заржицька. Заєць та чарівний барабан. Х. – Юнісофт, 2017. – 64 с.: іл. - (Серія «Читаю сам»)

Сучасні діти – це нове покоління. Психологи їх називають покоління «Z» або діти цифрового покоління. Вони з дитинства чудово справляюся з гаджетами, їх неможливо примусити щось зробити. Цим дітям необхідно пояснити, для чого потрібно виконати певну дію.

Саме тому існує проблема не читаючих дітей у сучасному суспільстві. І саме тому сучасним письменникам треба проявити гнучкість, щоб створити такий твір, щоб він зацікавив дитину. В той же час цей твір повинен нести і виховне навантаження.

Тому наша сучасниця, дніпрянка Еліна Заржицька і створила цикл казок, які об’єднала у збірник «Заєць та чарівний барабан». Це казки про тварин. Але наділені вони людськими якостями. Короткі діалоги не перевтомлюють маленького читача, але ненав’язливо знайомляться з діалектами рідного краю, вчать дружити та вибирати друзів за інтересами.Особливо добре у авторки виходить підводити підсумки діям персонажів казки, застосовуючи фразеологічні обороти.

Валентина Семеняк, Бурмотійко і Даринка. Казка. – Тернопіль; Джура, 2017, - 24 с. Валентина Семеняк. Баба Сяба. Оповідання. – Тернопіль; Джура, 2018, - 24 с.

Шукання літератора в рамцях одного жанру? А чому б, зрештою, і ні? Коли перечитуєш книги одного письменника і не бачиш творчого зростання, то стає нецікаво. Отже, потрібен поступ? Безумовно! Та, як на мене, проблема має двоєдинність. З одного боку перед усіма постає тематичне углиблення. А з другого? Пошуки самого себе в жанрових підвидах.

Щось подібне можна спостерігати й під час знайомства з доробком Валентини Семеняк. Спершу скажу про те, що вражає розпросторення розмислів у прозі. Різновидове  розпросторення. Бо тільки за останні роки вона окремими книгами видала духовні оповідки «Булочка для… Бога» і роман «Об’явник». А казка «Хто загубив усмішку?» вийшла й у перекладі болгарською мовою.

Якщо осмислювати ці друки, то неодноразово виникає питання про мирне співіснування дорослого і дитячого думання. Так би мовити, не дає спокою контекстове підштовхування до таких роздумувань. Зриме і невидиме.

Марія Ткачівська. Тримайся за повітря. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. – 272 с.

Дякую тобі, бабусю, що навчила мене
жити і берегти пам’ять (с. 266).

Якщо сказати, що Марія Ткачівська професійно пише поезію і прозу, то це не про неї. Вона творить своє письмо думкою серця, а це – мистецтво передачі життя таким, яким воно є, без прикрас і вигаданого. Наш сучасник, всесвітньовідомий німецький письменник Алоїз Принц, стверджує: «Люди втомилися від вигаданих історій». Саме так!

Чому в цьому житті все не те й не так(саме цією ущербністю характерний стан цивілізації в Паскалевих «Думках»)? Коли ще коли це з’ясовано – та чи відтоді щось змінилося? Людське життя незбагненне й недослідиме: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність»(Блез Паскаль, «Думки»). Правдою, тільки правдою має думати, жити людина.

Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову.
Євангеліє від Івана 4:13*

Жанна Юзва, «Тече вода». – Тернопіль: ТОВ «Тернограф». – 2017. – 100 с.

«Тече вода» – життя неможливо почати спочатку, увійти вдруге своїм життям у течію води, але «Ніхто не має права на забуття...» (с. 28). Пам’ять – сльози, які втирає життя, як весняна роса, ними живемо вдень та вночі, бо «Життя – це не тільки те, що людина прожила, але й те, що вона пам’ятає, й те, що вона розповідає» (Габріель Ґарсія Маркес). Авторка розповідає очисною сльозою пам’яті серця, добротним словом про життя. Прочитав сльозою невеличку за об’ємом книжку – слово авторки спонукає до розмислів, бо думок про життя, яким воно було і є, не злічити, як у вулику бджіл. Медоносять думками про незбагненне... Життя прекрасне, але жорстоке й підступне водночас. Авторка оригінальним жанром письма, яке легко читається, спонукає до осмислення багатства думок життя таким, яким воно є, писаних сльозою, серцем пам’яті, бо ж неможливо осмислити те, що суперечить логіці людського буття. Пригадалося записане три тисячі років тому: «...усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця...» (Екклезіяста 3:11).