Жінка-УКРАЇНКА

Євген Васильович Букет народився у Києві 23 жовтня 1981 року. Український краєзнавець, журналіст та громадський діяч. Член правління Національної Спілки краєзнавців України, член Національної Спілки журналістів України і ГО  «Вікімедіа Україна». Лауреат молодіжної премії голови Київської облдержадміністрації (2004) і Міжнародної премії імені Олеся Гончара (2008).

Шкільні роки провів на батьківщині роду, в селі Грузькому Макарівського району Чернігівської області. У 1999 році закінчив місцеву школу, а у 2004-му — механіко-математичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.

Ще студентом почав досліджувати історію малої батьківщини. 2001 року побачила світ його перша краєзнавча монографія «Історія українського села Грузьке». Відтоді Євген Букет став автором понад 20 книжок з історії Макарівського району Київської області, чим здобув визнання як дослідник-краєзнавець.

Постійно публікується у періодиці. В 2006–2007 працював кореспондентом газети«Макарівські вісті».

2007–2009 — Інтернет-редактор Всеукраїнського культурологічного тижневика «Слово Просвіти». 2010–2014 — заступник головного редактора цього часопису. Має понад 500 публікацій у друкованих ЗМІ. Разом з Л. Голотою є упорядником публіцистичної серії "Бібліотека«Слова Просвіти».

З березня 2014 працює в Центральному державному електронному архіві України.

Євген Букет — відповідальний секретар (з 2010 року), заступник голови (з 2012 року) Київської обласної організації , з 23 січня 2012 — член правління НСКУ, член ради Київської обласної організації Украї Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (з 2008 року), заступник голови Київського обласного об'єднання Всеукраїнського товариства«Просвіта» імені Т. Шевченка  (з 2008 року), член контрольно-ревізійної інспекції ВУТ росвіта імені Т. Шевченка (з 14.09.2013) заступник голови Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Молода Просвіта»(2003 — 2008 рр.) почесний голова Київського обласного товариства «Молода просвіта» (з 2008 року), член ГО «Грузецьке земляцтво імені Івана Бондаренка» (з 2003 року), дійсний член Українського наукового товариства краєзнавства геральдики та фалеристики (2008 — 2011), член Українського геральдичного товариства (з 2009 року), старший лейтенант козацтва.

З 17 грудня 2011 по 15 грудня 2012 — голова правління, з 15 грудня 2012 по 15 грудня 2013 — голова ревізійної комісії громадської організації «Вікімедіа Україна». 2011 року започаткував проведення українських Вікіекспедицій, а 2013-го — ініціював фотоконкурс «Вікі любить Землю». Обидва проекти є серед найуспішніших починань ГО «Вікімедіа Україна».

Лист із Новосілок

Першого січня 1649 року з Варшави до Гетьмана Богдана Хмельницького виїхали Брацлавський воєвода Адам Кисіль, Львівський підкоморій М’ясківський, Новогрудський хоружий Микола Кисіль, Брацлавський підчаший Яків Зеленський і Секретар комісії Смяровський. Вони везли Булаву і прапор, «подаровані», за їх словами, «Його Величністю Хмельницькому». Також вони хотіли отримати підпис Гетьмана під підготовленими урядом Речі Посполитої статтями, за якими віросповідання оголошувалося вільним, Гетьман повинен був мати верховне начальство над козаками, реєстровому війську складатися не більш як з 12 або 15 тисяч осіб; іншим – взятися за плуг. Польський історик ХІХ століття Едвард Руліковський підсумував зміст цих статей так: «У них було бажання підпиляти орлові ніс і кігті та обрізати йому крила…»

Адам Кисіль, як відомо, до початку Визвольної війни був власником Новосілок (тепер – Макарівського району). Тому мабуть він і обрав як місце квартирування посольства саме свою колишню власність. Едвард Руліковський оповідає, що 27 січня (коли делегація від польського короля прибула до Новосілок) селяни, що належали Адаму Киселю, не поважаючи присутності свого пана, в Новосілках, у власному його маєтку, робили йому і його попутникам неприємності. Саме тут, у Новосілках, на дозвіл від Хмельницького посольство чекало цілий тиждень.

Вищеописані події також потрапили на сторінки відомого роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем». А сучасний український історик Юрій Мицик відшукав у Краківському архіві лист, написаний одним із членів польської делегації в Новосілках. Подаємо його текст повністю в перекладі Юрія Мицика.

Лист дипломата Речі Посполитої, львівського підкоморія Войцеха М’ясківського до високопоставленого представника уряду Речі Посполитої

ДА у Кракові — Ф. «Зібрання Піночі». — № 363. — С. 247. — Тогочасна копія. Опуб-ліковано: Мицик Ю. Три листи до історії Хмельниччини з архівосховищ Польщі. // Доба Богдана Хмельницького. — К., 1995. — С. 267—269.

Наш старший колега по грецькій вірі [А.Кисіль] й інші явно і секретно говорять, подібно твердять, що йому [Б.Хмельницькому] пропонують князівство Руське або державу Подільську; каже [Б.Хмельницький], що коли Річ Посполита не буде мати це за зле, то прийняв би одну державу з цих двох, бо мені це обіцяють. Були тут у нього митрополит з архімандритом [Й. Тризною] виключно зі своїм конклавом. Потім зразу ж він мав секретну раду з паном київським [А. Киселем], з братом [Миколою Киселем] і Четвертинським. Були потім у нього з Києва попи від братства і різні ченці, котрі ходили до Молдавії і з Молдавії, і до Тугай-бея. Ми там удвох з паном підчашим [брацлавським підчашим Якубом Зелінським] цифрами (?) у нього, але він не хотів показати нам інструкції. Вчора [Кисіль] відправив молодого Четвертинського до Хмеля. Пана Смяровського не хотів долучати до жодних справ, хоч той є вірним і чесним, з умислом відіслав його звідси, а на його місце призначив до секретних справ свого брата, а також і до передачі прапора та булави. Далі розповідає Смяровський.

І досі не чути про черкаського полковника, у котрого має бути відповідь й усне посольство, його затримали угорські та молдавські посли. Погано нам тут без сіна, вівса, ячменя, соломи, навіть самі козаки виганяють коней у поля, у сніги, продають по понад десять коп турецьких коней, так само, як і безліч будинків, речей (?) та коштовне сукно у Києві. Ми раді цю комісію почати, дай Господи Боже, однак нема жодної надії. Чернь через жадобу здобичі не хоче миру і вбили б Хмеля, якби він був проти. Хміль розперезався на всякі безчесні справи, танцює, п’є, вбиває, величається князем Русі та Молдавії, трактує, торгується з Лупу за наші шкури. Рушило з нами було немало київської шляхти із своїм каштеляном, але жодного з них власні

селяни до власних [шляхетських] домів або, швидше, до згарищ не пропустили, не дають навіть самому пану київському воєводі ані хліба, ані соломи, ані дров.

Дано у Новосілках 31 січня.

Вже завтра їдемо до Києва. Господи Боже, будь з нами і з комісією. Але Хмельницький чинить змову проти нас. Цибульський не привіз нічого, немає й обіцяного черкаського полковника і не чути про нього. Козаки з татарами готові, в’ючать на коні сухарі з пшоном. Якщо по Дунаю чи до Москви не підуть, то за два тижні могли б бути у Кракові.

У Новосілках у п’яти милях від Києва, 1 лютого 1649.

На фото:

Густав Голоубек у ролі Адама Киселя в кінофільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем»

Джерело:« Макарівські вісті»

Макарівщина в житті і творчості Тараса Шевченка

Комусь може здаватися, що Макарівщина жодним чином не пов’язана з ім’ям видатного українського письменника і художника Тараса Григоровича Шевченка. Рішуче заперечую таке твердження. Ще в середині минулого століття, завдяки дослідженням краєзнавця з Брусилова Якова Галайчука, стало відомо, що в жовтні 1846 року Т. Г. Шевченко повертався із Житомира до Києва через Брусилів, Грузьку і Бишів [1]. Далі його маршрут пролягав територією сучасної Макарівщини або через Лишню й Ясногородку, або через Яблунівку, Мостище і Новосілки. Місцева легенда оповідає, що в Бишеві Тарас Шевченко намалював портрет дівчини з хутора Лупського, який, на жаль, не дійшов до нашого часу [8].

Очевидно саме під впливом цієї подорожі та, звісно, записаних раніше пісень про славного гайдамацького ватажка Івана Бондаренка, Т. Г. Шевченко увіковічнив славне місто Бишів у безсмертному «Кобзарі»:

І каже сідлати коня свого вороного:
Має погуляти у Бихові, славнім місті
З Левченком укупі.
Потоптати жидівського й шляхетського трупу.

«Швачка», 1848 рік [2, С. 400-401].

Ще під час свої першої подорожі в Україну Тарас Шевченко разом з Пантелеймоном Кулішем побували у Межигірському монастирі, який Шевченко замалював. Там вони разом записували українські народні пісні про Палія, Бондаренка, Левченка, Нечая. Більшість таких записів і замальовок збереглися в чотирьох робочих альбомах Шевченка 1839-1850 рр., які сьогодні зберігаються в фондах столичного Інституту літератури.

 

 

Так, у першому альбомі 1839 — 1843 рр. [3], заповненому малюнками, ескізами, пейзажними зарисовками, виконаними в С.-Петербурзі та під час першої поїздки в Україну в 1843 р., Шевченко записав два фольклорні уривки: «Соколе мій, чоловіче…» та «І ворони клюють, і сороки клюють…». Рукою П. О. Куліша записані народні пісні: «Хвалилася Україна…», «В Макарові, славнім місті…», «Солодким медом да солодким вином…», «Гей підтискай, малий хлопче…», «Да все луги, все береги…». У третьому альбомі 1846 — 1850 рр. [4], заповненому замальовками українських та аральських пейзажів, начерками людських постатей, побутових сцен, чорнових варіантів оригінальних поезій, виконаних в Україні та на засланні — в Оренбурзі, Орську та під час Аральської описової експедиції, рукою Шевченка та іншої особи зроблено, серед інших, фольклорний запис «Ой хвалився Бондаренко…».

Усі записи народної творчості в альбомах Т. Г. Шевченка з детальними коментарями опубліковано у виданні: Тарас Шевченко. Зібрання творів. — К., 2003. — Т. 5. Пісні про Бондаренка для нас – найцікавіше джерело, адже саме в них – інформація про славне минуле нашого краю, яку Великий Кобзар глибоко аналізував і обмірковував.

У фольклорному записі «Ой хвалився Бондаренко» тричі згадано Бишів та один раз Соснівку:

Ой збирайтесь, козаченьки,
У Бишів гуляти.
Будем пити і гуляти,
Жидів-ляхів грабувати,
На смерть убивати.

…

Ой ходімо, козаченьки, ходім погуляти,
В славне місто до Бишева Бондаря шукати.
Приїхали до Бишева да й стали питати —
А де ж то нам Бондар [енка] у місті шукати?

…

Ой привели Б [ондаренка] в Соснівку до криниці —
Скидай, скидай, Б [ондаренку], лядські лядовниці.

З розповіді про храмове свято в Макарові починається пісня «В Макарові, славнім місті…»:

В Макарові, славнім місті, пророчисте свято,
Вже ж нашого Бонд [аренка] у неволю взято.

А пісня «Хвалилася Україна…» взагалі присвячена подіям, які відбувалися влітку 1768 року в Грузькій:

Хвалилася Україна, що в нас добре жити,
А не схотів Б [ондаренко] на Вкр [аїні] жити.
Да поїхав до Бих [ова] жид [ів] й лях [ів] бити.
Не багато він постояв на Бишевськом мості
Да поїх [ав] до Грузької до матері в гості.
А Кормінськії козаки – Грузької палити,
А Шевченко із Левченком пошли боронити.
[А] Левченко на дзвоницю міх пор [оху] тягне,
А Шевченко в прав [ій] руці руж [жо] заряжає.

Саме тут ми бачимо і назву Бихів, і отамана Левченка, якого Тарас Григорович згадує у вірші «Швачка». Про історичну постать Левченка серед сподвижників Івана Бондаренка відомо найменше. Шевченкознавці називають його Федором з села Нових Петрівець і посилаються на історичний документ, де Федір Левченко разом з іншими селянами брав участь у захопленні Гостомеля [5, С. 235]. Проте, є й інші версії. Зокрема, в одній з легенд розповідається: «З півночі на гайдамаків наступали війська цариці Катерини. Оборону між Парипсами і Кожанкою тримав курінь під командою Рильського і Левченка. Рильський з Левченком зрадили гайдамаків і перейшли на сторону цариці Катерини з усіма своїми людьми. Отамани знали, де в лісі знаходиться головна квартира повстанців і як до неї можна підійти зненацька. Вони повели війська і там розбили повстанців. Згодом, на тому місці, де була квартира повстанців, заснували село Новоселиця» (Парипси і Новоселиця – села Попільнянського району Житомирської області, Кожанка – смт Фастівського району)[6, С. 26].

Ті варіанти пісень про Бондаренка, що записані в Шевченкових альбомах – не найкращі з відомих за іншими джерелами. Так, у кількох з них разом із Левченком Грузьку боронить саме Бондаренко, а не Шевченко, як у записаній Тарасом Григоровичем пісні. Чи були відомі Т. Г. Шевченку інші варіанти пісні «Хвалилася Україна…»? Не певен. Можливо саме тому Тарас Григорович обережно поставився до постаті Івана Бондаренка і вирішив, що коректніше буде Швачці гуляти в Бишеві вкупі з Левченком, який боронив Грузьку, ніж із Бондаренком, який тільки «Ой п’є та гуляє». Але про справжні мотиви написання останніх рядків вірша «Швачка» ми можемо сьогодні лише здогадуватися.

Як би там не було, у спадщині Тараса Шевченка залишилися згадки про Макарів, Бишів, Грузьку і Соснівку. Цього більш, ніж достатньо, щоб засвідчити духовний зв’язок Макарівщини й Великого Кобзаря. 1964-го, з нагоди 150-річчя з Дня народження Т. Г. Шевченка, в Грузькому, біля контори колгоспу, урочисто відкрили гіпсовий пам’ятник видатному поетові й художнику. Монумент простояв до середини 1980-х років, коли природні чинники остаточно знищили неміцний матеріал. У незалежній Україні перший і єдиний пам’ятник Т. Г. Шевченку урочисто відкрито в червні 2007 року в Макарові на майданчику перед районним будинком культури (скульптори Олександр Рачковський і Максим Рачковський) [7]. Як на мене – цього замало для Макарівського району. Шевченкових бюстів, безперечно, потребують нині і Бишів, і Грузьке. Так само варто увіковічнити в скульптурі й видатного полковника Коліївщини Івана Бондаренка, чиє ім’я і звитяги нерозривно пов’язали наш край з генієм українського народу – Тарасом Григоровичем Шевченком.

Наближається 200-річчя від Дня народження Великого Кобзаря. Така кругла дата – гарний привід втілити в життя ці скульптурні проекти. У територіальних громад, певен, для цього є ще й час і можливості. Такі духовні брили як Тарас Шевченко й Іван Бондаренко мусять бути для нашого краю джерелом патріотизму й національної свідомості. Адже саме Коліївщина, що вирувала в селах Макарівщини і була оспівана Шевченком, проявила справжні козацькі ідеали і заклала основи сучасної української національної ідеї.

Джерела і література

1. Галайчук Я. Чи був Т.Г. Шевченко в Брусилові? – Точка доступу:http://www.brusilov.org.ua/Articles/History/00711.htm
2. Шевченко Т. Кобзар. – К.: «Дніпро», 1985. – 622 с.
3. Інститут літератури (далі – ІЛ). – Ф. 1. – № 106.
4. ІЛ. – Ф. 1. – № 108.
5. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Збірник документів. – К., 1970.
6. Глушаниця П. Війна без пострілів. – К. : “КМ Академія”, 2004.
7. Букет Є. Тарасові шляхи по нашому краю // Макарівські вісті. – 2011. – 11 березня. – №11 (10655). – с. 4.
8. Сергій Гальченко: “Кожне видання “Кобзаря” – це крок уперед” (спілкувався Євген Букет) // Слово Просвіти. – 2011. – 26 травня — 1 червня. – ч. 21 (606). – с. 8.

Джерело: “Пам’ятки України”, №1, 2014 рік.