Жінка-УКРАЇНКА

Тетяна Череп-Пероганич

Розчарування

Розчарування не в коханні,
А у весні:
З берези сік, а з мене радість
Пила всі дні.
Я тихо плакала ночами
На самоті.
Отак ніколи не страждала
Ще у житті.
Печаллю падали тумани
Густі до ніг.
Ти теж завів мене в оману
Та не зберіг…
Ви наче змовились з весною,
Але дарма.
Бо я не з нею, не з тобою –
Собі сама.

***
Бувають ночі, що не треба й дня.
На березі сиджу собі, де зорі
В озера падають. Ясні, передранкові...
Ніщо їх метушливих не спиня.

Мої ж думки про тебе чи про нас.
Хвилини тихі, спогади примхливі.
Бажання, як зайчатка полохливі,
Принишкли й озираються весь час.

Летять роки. Невпинно. Не біда.
Життя нові підсовує сюжети.
Закохуються у життя поети.
Їх наодинці доля сповіда.

Поезія не знає каяття,
Якщо в ній вдосталь і жаги, і сили.
І я... і я також колись любила.
Не каюся. Було. До забуття.

Бувають ночі, що не треба й дня.
Дрімає все навколо. Замовкаю.
А серце там, де зорі, ще пірнають.
Ніщо їх метушливих не спиня.

***
- Привіт!
- Привіт! - знов сонце у вікно.
Міські пташки не замовкають зрання...
Ти - не сьогодні, ти - моє давно,
Не перший хтось, але, мабуть, останній.
Не друзі ми, не пара, не сім'я...
Є речі, що їх в часі не здолати.
А сонце плиг у ліжко - вкотре я
Світу із сонцем зраджую завзято.
День ще один почався, далебі.
Міським пташкам підспівую з віконця.
Ти вже не спиш? Тоді "привіт" й тобі.
Палкий привіт від мене і від сонця.

***
Хто та, кому тепер даруєш вірші
Та виливаєш між рядків жалі?
Ми чимось схожі чи вона геть інша?
І як тобі із нею взагалі?

А я - в сніжинці на твоїм волоссі,
А я - у світлі Місяця п'янкім.
А я люблю... Люблю так само досі.
І не збираюсь каятися в тім.

А я в думках бешкетним кошенятком
Нахабненько тулюся до грудей.
Ще - молоко п'ю із твого горнятка,
На вінцях вуст лишаючи єлей.

Щаслива? Так! З тобою чи без тебе.
Душа у спогадах, як в пальтечку м'якім.
То, може, краще й не кажи, не треба,
Хто п'є тепер єлей зі свіжих рим.

Літнє
Знову цвіркун сюрчить мені на вухо:
"Ось, слухай.
Це літо хай він проживе без тебе.
Так треба"...
Заметушилось на задвірках ночі
моє "Не хочу!".
В полях принишкли жовті звіробої.
Нема спокою.
Босоніж толочу липневі трави
не для забави.
Ми на світанку стрінемося, знаю,
мій раю.
Мовчи цвіркунчику. Нащо ятриш серденько?
Тихенько...

***
Це об тебе спіткнулася і обпеклася...
Але, знаєш, так дивно тепер відчувати
Поміж болями радість, поміж буднями - щастя.
Не така як усі я - дивакувата.

Що тобі чиїсь вірші, що тобі чиїсь сльози...
Йдеш своїми стежками так далеко від мене.
І тому вже не плачу, і не граюсь в прогнози.
Усміхаюся долі. А вона - незбагненна.

Наче пляма родима твій цілунок в лопатку...
Не стирається в часі. Досі гріє ще тіло.
Я продовження хочу, а не "знову спочатку".
Всі початки в обіймах твоїх відтремтіла.

***
Скажу тобі, поміж іншим,
Такі непрості слова...
Сьогодні я зовсім інша,
Ніж вчора іще була.
Пробуджує дощик тишу,
З весняним метким вітерцем
Вриваються в душу вірші -
Записую олівцем.

Яка ж бо тепер? Не знаю.
Та точно змінилось щось.
Ще більше тебе кохаю
За те, що вже відбулось,
За те, що не мало бути,
Від чого нас уберіг...
Солодкі кохання пута
Між римами - на поріг.

Збираю в рядки бажання,
Фільтрую через одне.
Не вперше, та як востаннє,
Ти просто жадай мене.
Пробуджує дощик тишу,
З весняним метким вітерцем
Вриваються в душу вірші -
Записую олівцем.

***
Не вишила я долі нам. Зламала п'яльця.
А спогади, наче пісок, той, що крізь пальці.
Не ти мене в обійми взяв - серпень гарячий.
І наче тепло в них мені, але... лиш наче.
Не вигоїти в серці біль. Збігає літо.
Не твій, не смій, не мрій... Слова,
Як моноліти...

***
Нам двом і разом не бути
й на відстані теж погано.
Кохання - гірка цикута,
так ніби життю догана.

Ти зайчиком сонячним знову
лоскочеш мої долоні.
Про щастя ведемо розмови,
присівши спочить на осонні.

Дарма, що так дивно обоє
минаємо ще одне літо.
Не можу не жити тобою,
не можу тебе не любити.

***
Гримнулась вниз, покотилась між трави високі.
Очі звела до небес - неймовірна блакить.
Радість потоком, блаженство невпинним потоком...
Тільки щось глибоко-глибоко в серці болить.

Вирятування не бачу. Гіркії печалі
Невиліковною роблять давнішню хворобу.
І я від неба ховаюсь у трави подалі.
В нього блакить, а у мене зневіра - оздоба.

Сил нема зріти, як гинуть на краще надії,
Як пожирає чесноти байдужість суспільна,
Як у головах (моїй і твоїй) сутеніє.
Хрестик цілую із вірою в краще натільний.

Здибанка наша така несподівана нині,
Ти мене в травах знайшов і на диво розчулив.
Бо ж небагато для щастя потрібно людині -
Неба блакить, і щоб чули її, і щоб чули...

***
тілом до тіла
зігрій мене милий
бо у погоди
сьогодні негода
серпень-хлопчисько
рудий
капризує
ранок не будемо
гаяти всує
дощик у шибку
у шийку цілунок
ти і негода -
долі дарунок.

***
Вона ладна долати відстані,
Аби він пригостив її кавою.
Не чекаючи на освідчення.
Бо слова часто від лукавого.

Пледом вкутатися одним,
Рахувати до ранку зорі.
І замало було б у добі годин
На спонтанну оцю lоve Story.

То дарма, що немає давно дзвінка,
Їх кохання завжди поза часом.
На волосся ще ляже його рука,
Вони знову набудуться разом.

Усі інші навколо якісь не ті,
З ними серце не пише історій.
А їй дуже важливо, щоб у житті
Рахувати було з ким зорі.
 

Пара

Незвично без тебе... В куточку сумує гітара.
Як спомин - обірвана пісня колись на півслові.
Вороною доля у шибку: не па-ра, не па-ра...
Так ніби на це узяла вона дозвіл в любові.

Заварюю чай: чорнобривчики, м'ята, меліса.
Тонкий аромат трав пахучих нагадує літо...
Життя - це кіно. Але я нікудишня актриса.
Не вмію зіграти, як добре самотньою жити.

Тому навіть чай розливаю і досі в дві чашки
Та не поспішаю продати сусіду гітару.
Замовкни вже, доле! Не можеш?! Тоді, бідолашко,
Накаркай натомість щось типу: ви па-ра, ще па-ра...