Тетяна Павлівна Че́реп-Перога́нич (нар. 18 листопада 1974, Стара Басань, Бобровицький район, Чернігівська область) — українська поетеса, прозаїкиня, драматургиня, журналістка, перекладачка та громадська діячка. Авторка 14 книжок, членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців України та Національної спілки журналістів України, лавреатка низки національних і міжнародних премій.
Посилання
Я щаслива людина, бо в моєму серці живе Україна.
Бо українка, і це не просто факт народження, а стан душі, поклик долі. Я вдячна за те, що з’явилася і живу саме на цій благословенній землі - щедрій на таланти, щирі серця й незламний дух.
Тарас Шевченко писав:
«Мені здається, якби батьківщина моя була б найбіднішою на землі - і тоді вона мені здавалася б кращою від Швейцарії і всіх Італій... Що ж нам казати, її дітям? Належить любити і пишатися прегарною матір’ю».
Ці слова мені особливо близькі. Любов до рідного краю, до своєї матінки-землі - це не просто емоція, це внутрішній закон, духовна опора, що формує нашу людяність і стійкість.
У мене двоє синів. Різниця між ними сімнадцять років. Старшого я народила вдома, на Чернігівщині, де й у школі, й на вулиці природно звучала українська мова. Там вона не атрибут і не показник свідомості, а просто спосіб жити й думати.
Менший з’явився на світ уже в Києві. І я досі не певна, добре це чи погано, коли дитина чує рідне слово лише вдома. На вулиці, на майданчику, у черзі до лікаря - скрізь звучить «чтокання», ніби ми не в серці України, а десь на околиці московії. Мами розмовляють російською, діти повторюють за ними...
Тетяна Череп-Пероганич
Розчарування
Розчарування не в коханні,
А у весні:
З берези сік, а з мене радість
Пила всі дні.
Я тихо плакала ночами
На самоті.
Отак ніколи не страждала
Ще у житті.
Печаллю падали тумани
Густі до ніг.
Ти теж завів мене в оману
Та не зберіг…
Ви наче змовились з весною,
Але дарма.
Бо я не з нею, не з тобою –
Собі сама.
***
Бувають ночі, що не треба й дня.
На березі сиджу собі, де зорі
В озера падають. Ясні, передранкові...
Ніщо їх метушливих не спиня.
Тетяна Череп-Пероганич
Ма-мо, мам, привіт! Я – твоя дівчинка, яку ти носила в собі дев’ять місяців. Я – твоя донечка. Я – твоя кровиночка. Я – твоя…
Мамо, мам! Дмитрик із восьмого класу мене образив. Він сказав, що я – барбі. І що в мене ніколи не виростуть великі груди, як у Марини. Хоча вона ж від мене всього на рік старша. Я хочу великі груди. Я хочу подобатися Дмитрику.
Голова колгоспу
Років п’ятнадцять минуло відтоді, як я вперше, вже у статусі штатної працівниці, переступила поріг районної газети "Наше життя" Бобровицького району Чернігівської області.
Прекрасний колектив, улюблена робота, море молодечого запалу, невичерпного ентузіазму, безліч ідей і тем - усе було вперше, усе хотілося спробувати.
І от така трапилася історія.