Жінка-УКРАЇНКА

Тетяна Череп-Пероганич 

Пробач мені, мамо

 Ма-мо, мам, привіт! Я – твоя дівчинка, яку ти носила в собі дев’ять місяців. Я – твоя донечка. Я – твоя кровиночка. Я – твоя…

Мамо, мам!  Дмитрик із восьмого класу мене образив. Він сказав, що я –  барбі. І що в мене ніколи не виростуть великі груди, як у Марини. Хоча вона ж від мене всього на рік старша. Я хочу великі груди. Я хочу подобатися Дмитрику.

Мамо, мам! Мені набрид цей Дмитро. Закінчу школу і поїду із села якнайдалі. Щоб не бачити цього пришелепкуватого залицяльника. Як взагалі я могла колись у нього закохатися, ревнувати до Марини?.. Каже, що його батько побудує для нас хату і подарує один із сільських магазинчиків, де я зможу торгувати домашньою ковбасою. Скажи, що я варта кращого. Правда ж, варта?

Ма-мо, мам… Ну якщо я не телефоную, значить, не маю часу. Ой, знову ці сльози. Ага, Марина живе з Дмитром і народила двох діток. Прекрасно. У мене діток не буде: я – чайлдфрі. Це мій свідомий вибір. У тебе є ще Максим, замовляй йому онуків.

Ма-мо, мам… Поговори зі мною, мені погано. Ні, не п’яна. Ну випила трішки. Я знову розлучаюся. Що значить «аби лишилася з Дмитром»?.. Одне й те саме щоразу. Ти бачила мою столичну квартиру, мою машину, мої нові груди, мої нові великі груди, до яких ніколи не торкнуться загрубілі від щоденної праці Дмитрові руки?.. Та перестань ти 66ревіти. Я – вже доросла і самостійна жінка. Я взагалі лишаю цю країну, і це нікчемне життя, і тебе лишаю. Так, і тебе лишаю… Мами мають давати своїм дітям не лише життя, а й свободу.

Ма-мо, мам!  Ти чому не береш слухавку? Не можеш швидко піднятися, щоб узяти телефон? Що значить «не можеш»? Прооперували? Гроші потрібні? Максим оплатив операцію? А він що, розбагатів? Дмитро дав у борг. Ти диви, який Дмитро, благодійник. Значить, у когось Максим міг попросити про допомогу, а в сестри – ні. Не додзвонився? Ну й сімейка!.. Нема слів. Чого дзвоню? Хотіла розповісти, що в мене все добре. Я рада, що Максимова дружина вагітна. Ні, я не народжуватиму. Пусті балачки. Надішли мені номер картки, куди переказати гроші. І негайно віддайте борг Дмитрові.

Ма-мо, мам! Ти мені майже не телефонуєш. Відчуваю себе нікому не потрібною. Ні. Я ще не можу повернутися додому. В мене контракт. Що за дурні запитання?.. Я тобі постійно п’яна. Ну, так, я часто буваю п’яна. Бо мені одиноко. Мені одиноко. А хто це так сміється біля тебе? Мої племінники? Максимова донька схожа на мене… Колись приїду побачу. Коли вони підростуть. Я не люблю маленьких дітей…

Ма-мо, мам! Ти мені ніколи не говорила, що старість – паршива штука. Я старію, мам. Старію на самоті. В чужій країні. В мене є все і немає нічого. Так, я твоя непутяща дочка. Вибачення? За те, що твоя старість проходить без мене. Колись, можливо, колись попрошу. Але точно не сьогодні. Знаєш, перший раз я не почула від тебе ні слова про Дмитра. Аж дивно. Загинув? Загинув на війні… Інколи здається, що він був моїм першим і єдиним коханням. Потім мене лишали всі так, як колись я лишила його. Знаєш, я й до тебе приїздити не хотіла, бо мені здавалося, що я неодмінно його зустріну і неодмінно мені потім буде погано. А я не хотіла, щоб мені було погано. Колись я попрошу в тебе, мамо, вибачення. Колись попрошу….

Ма-мо, мам! Ма-мо, мам! Матусю, я хочу, хочу вибачитися. Хочу зізнатися, що я не змогла дати лад своїй свободі. Що, мабуть, я вернуся-таки додому, аби добути з тобою те, що відміряно тобі, чи мені, чи нам обом. Чому ти мовчиш, мам? Максим? Максиме, навіщо ти взяв слухавку? Дай мені почути маму. Нема мами? Що ти верзеш? Я розмовляла з нею пів року тому. Вона говорила зі мною бадьорим голосом. Вона говорила, що не тримає на мене зла і любить мене, свою кровиночку, свою донечку. Померла тоді, незабаром після нашої розмови? Сумувала? Хвилювалася? Чому ти мені не подзвонив? Я не брала слухавки. Не зміг додзвонитися. Розумієш, мене закрили в одну тупу лікарню. Де лікують від алкоголізму. І відібрали телефон. Ти сердитий на мене? З якого дива ти сердитий на мене?  У тебе є дружина, родина… У тебе є все.  А у мене… У мене більше немає мами. Немає мами…

Ма-мо, мам! Ма-мо, мам, привіт! Я твоя дівчинка, яку ти носила в собі дев’ять місяців. Я – твоя донечка. Я – твоя кровиночка. Я – твоя… Пробач мені, мамо!

Чоловік навпроти

Ми сиділи у вагоні метро не поруч — навпроти, але думали про одне й те ж. Принаймні так мені тоді здалося. Про що? Про те, що в житті не завжди світить сонце. День хоч і змінюється ніччю, але настає знову. Наші погляди перетиналися, зустрічалися…  Дивні відчуття, коли вперше дивишся на людину й розумієш, що хочеш бачити її поряд із собою щодня.

Коли заходила в метро, то вмирала від відчаю:  мене не так давно зрадила людина, з якою планувала прожити все життя. Дні ніби закуталися в пелену смутку. Але тепер думала вже не про зрадника, а про те, що мені страшенно хочеться вийти саме з ось цим чоловіком у зеленій болоньєвій куртці на одній зупинці.

«Мала, ти з’їхала з глузду, опануй себе негайно», — зупиняв мене мій внутрішній голос. Я навіть витягнула з рюкзака затерту від часу улюблену книгу Теодора Драйзера. І навіть зробила вигляд, що зайнята читанням, але з кожною зупинкою знову переводила погляд на чоловіка навпроти. Чи не збирається виходити, бува? Бо мені ж неодмінно треба вийти з ним чи за ним… Чи навпаки — щоб він підскочив з місця і вибіг слідом за мною…

«Щастя приходить до того, хто вміє чекати», — натрапила на рядки з «Американської трагедії».

А скільки й чого чекати, коли весь час якийсь облом? Перше заміжжя невдале,  збіглися  й розбіглися, друге теж знищило вкотре всі очікування… Але ж існує кохання з першого погляду? Чому зараз не може пробігти іскра між мною й цим чоловіком, тобто, мабуть, вона вже пробігла, якщо він настільки засів у моїй голові, якщо він сам втупився в мене й ні  вправо, ні вліво поглядом…

Оголосили мою зупинку, я автоматично підхопилася й — о Господи! — незнайомець теж! Значить, про іскру таки вгадала. Ми виходимо з ним на одній зупинці!

Повернулася до нього й побачила, як він з кишені поспіхом дістає мені  візитівку. Взяла її і вийшла за іншими пасажирами з вагону. Двері закрилися, люди розбіглися врізнобіч, і тільки тоді зрозуміла, що за мною ніхто не вийшов… Мабуть, поспішав, у нього важлива зустріч, тому й залишив номер телефону, щоб не загубитися. Треба за пару годин зробити дзвінок, подумала я й тієї ж миті впилася в червоні по білому літери: «Психолог. Служба допомоги самотнім жінкам»…

Сад душі

-    Гарна ти, Оксанко, - говорить, червоніючи, до сусідки Максим.
-    Хм, здивував. Всі так кажуть. А ти – дивакуватий. Я б такого ніколи не полюбила.
-    І я б таку як ти – теж. Троянда, що чимось схожа з тобою: пишна, гарна, надзвичайна квітка. Проте, їй не вистачає ніжності конвалії. Вона не приживеться у моєму душевному саду.

Крижане серце 

-    Знову , свашко, Ваш син нашу Марійку побив. Знайшов на кому силу показувати...
-    Хто язиком, а хто й кулаком.
-    Холодне у вас серце, крижане. 
-    Крига від життя, холод – від болю.
-    Так якщо ж Вам болить, то чому до інших жалю не маєте?
-    А мій  жаль тому, хто сам до себе його не має, щастя не принесе.

Каруселі

-    Мамо, мамо! Я хочу такого татка, як у Віталика, - репетує посеред вулиці малий Сергійко. 
-    Ну, де ж я тобі такого візьму? Та й свого куди, скажи, подінемо?
-    А хай він з Лідиною мамою живе.
-    Чому саме з Лідиною? - не приховує здивування від щойно почутого молода жінка.
-    Бо Ліда сьогодні у дитсадочку мені говорила, що кожні вихідні зі своєю мамою і нашим татком вона ходять у парк на каруселі...

Ненормальна

    У Зінки лайливий чоловік. І за що тільки його полюбила? Він же й змолоду  таким був. Аби хоч кричав та рук не протягував. Але всього буває. Синці важко сховати від людського ока...
    А вона все ж таки - ненормальна. Скільки їй подруги після чергового сімейного «побоїща» умовляли залишити свого бусурмана: і їй бідолашній горе, і дітям – мука, навіть чути нічого не хоче. 
    - Який не є  батько дітям, а свій  - не чужий. Як же я їх без нього залишу? – все бідкається. – Та й з худобою, що робити без чоловічих рук? Ні, дівчатонька, видать нікуди не втекти мені від своєї долі. Те, що життям судилося  - не об’їдеш, не обійдеш. 

Не ти

Я до тебе прийду, але не сьогодні. Бо завтра ще раз  повернуся туди, де була вчора. Потрібно забрати залишені там квіти, які подарував мені не ти.    

Глухота

Ми розучилися чути одне одного: наділи навушники і слухаємо музику. Кожен свою.

Сильніша

    Іди, смуто, не ставай на мій поріг. Нащо тобі моя душа? Лукава, підступна, вперта, - не по дорозі мені з тобою. Хочеш, аби благала, плакала? Але мої очі ще не висохли від минулих сліз. А вуста стомилися просити і благати. Нічого в тебе не вийде. Тепер я сильніша, ніж була, взагалі – інша. Іди, смуто, не ставай на мій поріг.

Дивачка

    Ах, зимо. Ну, годі сипати дощами і кутати туманами. Не до лиця тобі це. Кого наслідуєш? Пізню осінь чи ранню весну? Дивачка! Навіщо? Стань собою. Дай нам світла снігів, срібла інею, сили морозів. Замети і завій. Вкрий кригою ріки і сніжною пеленою береги. Бо нема на серці свята. Лишень сірість та нудьга.

Спасибі

    Ти, не такий як інші. Не знаю, що я в тобі знайшла, але мої думки про тебе, мої  мрії пов’язані з тобою. Не віриш? Можливо, і не потрібно цього робити. Бо що буде, коли й у твоєму серці також спалахнуть вогники бажання? Не дай Боже – з’єднаються вони в одне – і станеться пожежа. А чи будемо ми спроможні погасити той вогонь? Та попри все, спасибі, що ти прийшов у моє життя.

Будь поруч

    Зі мною тепер є ти – і я щаслива пити воду з твоїх долонь. Тільки люби мене таку непостійну і не передбачувану, таку божевільну і нестримну. Не намагайся проникнути у нетрі  душі, аби не заблукати. Я сама буває там гублюся. Просто будь поруч. Пробуджуй усміхненими, солодкими, як карамель, вустами, зваблюй поглядом теплих, як сонце, очей. Не віддавай ніколи і нікому. Тобі відтепер напевне не буде просто. Але я знаю, що ти вже ніколи не схочеш пригощати когось іншого водою зі своїх долонь!

Холодно

    Сьогодні мені з тобою холодно.  Сама не знаю чому. Мабуть, я давно не літала. Ні, ти не обрубав мої крила, але на деякий час змусив стулити їх за спиною. А мій вирій чекає на мене. І можливо тому сьогодні, навіть в твоїх обіймах, відчуваю заморозь. Не пробуй мене зігріти. Даремно. Краще дай політати. 

Гарячий борщ    

    Не спиться Оксані, хоч уже й світанок на носі. Знову чоловік ночувати додому не прийшов. Знає, де його приймають. У селі з цим не заховаєшся. Але перша розмови не заводить. Чекає, що сам зізнається, правду скаже.
    Піднялася тихо з ліжка, аби не побудити дітей, вийшла на кухню. Щоб чимось себе зайняти, почала варити борщ. Ось він уже й готовий. А в шибку – стукіт. Відчинила двері. На порозі Олексій.
-    А ти чого не спиш? – голос впевнений, так ніби нічого й не сталось. 
-    Не спиться.
-    Я оце з хлопцями на роботі...
-    Борщ будеш?
-    Насипай. Зголоднів.
Поставила на стіл тарілку. Страва смачно пахне, парує.
-    Лягай ще поспи, - буркнув у її бік. - Поїм і прийду.
Пішла, низько схиливши голову. Знову не вдалося його розговорити. Біль серце крає. А в слід чує:
-    І що воно, коли хазяйка хороша. Ще сонце не зійшло, а в неї - гарячий борщ.

Вавка

-    Любиш?
-    Не знаю.
-    Тоді чого зі мною.
-    А з ким ще в селі нашому бути: або бідні, або дурні, або непутящі.
-    Якщо заміж позву – підеш?
-    Піду, звичайно. Зараз відмовлю, іншим разом не позвеш.
-    Жити як будеш, коли не любиш?
-    Стерпиться-злюбиться.
-    Хвора ти чи що?
-    Це у тебе вавка в голові, любові йому хочеться. Де таке бачено? Та сватай вже, коли надумав. Скільки ще чекатиму?
-     Краще не чекай. У нас, бач, різні хвороби. Моя така, що тільки справжнім коханням і лікується. 

Спадок

-    Це ж чия то пішла, така розфуфирена? – сусідка сусідці.
-    Вальохина дочка.  Кажуть – гуляща.
-    Як  так?
-    Та вже якось так. Вальоха теж з молоду мужиками не гребувала.
-    Ти ба. А я оце вперше чую, що  розпуста від матері дочці у спадок передається...