«Повернення обрядової памʼяті», або деякі штрихи до історії та семантики тканого рушника

Рушник у своєму побутовому та сакрально-обрядовому втіленні пройшов не одне тисячоліття і акумулював семантику як власне полотна, так і візерунку, яким декорований. Навіть за відсутності візерунку рушник виконує обрядову роль і є носієм повідомлення, знаком, у вузькому розумінні – мовою.

Залежно від своєї ролі рушник поділяється на різновиди, назвемо лише кілька з них – «утеравник» (рушник для витирання рук»), «підперізник», «образóвий» («божий рушник», «божник», «покутний рушник») - рушник, яким прикрашаються ікони в хаті, «сповивач», «вінчальний», «батьківський» (яким перевʼязують вінчальних батьків), «про смерть» тощо.

На Буковині досі збереглася технологія виготовлення обрядового полотна, яке за своєю суттю є перехідним між власне рушником та полотном: це полотно, декороване як тканий рушник і оздоблене тороками, але не розрізане на окремі рушники. Тобто це певна «заготовка», яку розріжуть на рушники уже під час самого обряду, а доти це – сувій. Використовується обрядове полотно у таких випадках (нам наразі відомо два): при зведенні житла (ці маленькі рушнички роздадуть майстрам, коли урочисто митимуть їм руки, обрядодія так і називається – «кинути рушник», «умити руки». А також такі рушники використовуються у поминальній обрядовості. Зокрема, у Кіцманському, Сторожинецькому, Герцаївському районах Буковини під час поминальної процесії обрядове полотно розрізають на рушнички і вистелюють ними усі перехрестя, якими має пройти похоронна процесія від дому і до цвинтаря, саме місце перехрестя символічно маркується двома рушничками, схрещеними між собою. Після похорону їх віддають як офіру разом із поминальним хлібом.

Обрядове полотно Сторожинецького районуВ деяких населених пунктах, де цей обряд не зберігся (з розрізанням обрядового полотна) - вʼяжуться на руку прості куповані рушники (як правило, не декоровані).  В більшості населених пунктів Гуцульщини обрядове полотно, на якому опускається домовина  (іноді це – два рушники) перехрещують кінцями і закопують разом з труною, не даруючи нікому, натомість учасникам процесії офірують зовсім інші куповані рушники. Проте це не універсальне правило, дослідниця Світлана Китова зазначає, що в деяких населених пунктах це полотно відтак розрізають і віддають як полотняний дар (разом із калачами, в горах – ліжниками) всім тим, хто найбільше допомагав у похоронній процесії (ніс корогви, копав яму), або ж був до покійного найближчою людиною.Чому в цих випадках використовується саме тканий рушник, а не вишитий? Припускаємо, що тут може бути подвійне трактування: з сакрально-семантичного та практично-побутового зрізів. Щодо семантики – то і закладення нового житла, і відхід у інший світ -  той чистий, «нульовий» простір, де символічним є білий колір як символ абсолютного початку. Практичний аспект, вочевидь, продиктований неможливістю передбачити, скільки саме таких рушників знадобиться (обидва рушники тчуться з розрахунком на те, що вони знадобляться в майбутньому, а коли саме – невідомо).

Щодо присутності рушника при закладенні житла, то етнолог Валерій Войтович про це пише так: «Головним атрибутом під час закладин дому був рушник, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль та чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник з хлібом, цілував його, примовляючи: «Господи, поможи!» У новозбудовану хату входили також з іконою, вишитим рушником, хлібом-сіллю. Усе це символізувало надію на добро і щастя в житті» [2, с. 452] Дослідниця рушника в українській традиційній культурі Світлана Китова наводить ще і  такі цікаві відомості, що свідчать про специфіку саме тканого, а не вишитого рушника (цитуємо її висновки на основі свідчень подніпрянських майстринь): «Дівчата віддавались рано, літ з 14-15, навишиватирушників було ніколи, лише наткати встигали. Для вінчання ж до церкви брали материні та бабині, а чи куповані» [1, с. 26].

Пара молодих у традиційних гуцульських строяхПрисутність рушника чи полотна у його первинному вияві в родинній обрядовості надзвичайно обширна. Так, першим обрядовим подарунком для дитини в земному світі є крижма (шмат полотна). На заручинах молода подає молодому і старостам рушники, а словосполучення «іти за рушниками» означає «сватати», а «подати на рушники» - погодитися на заміжжя. На самому весіллі один рушник під ногами у  молодих під час вінчання (як правило, він довший за всі інші), ще іншим рушником молодим звʼязують руки, на Гуцульщині ж (Верховинський район, а також Березови Косівського району) поверх традиційного костюму молода має «дар» - суцільно вишитий нитками чи лелітками обрядовий рушник (колись – тканий), який за семантикою є в цьому випадку найближчим до намітки, тобто рушника на голові. В інших регіонах молодій накидають червону або квітчасту хустку-павунку (Буковина, Покуття), хоча первісно був рушник.

Під час «посаду», коли молода з молодим  з почетом заходять за святкові столи, то всі учасники цієї міні-процесії (дружки, дружби, світилки, братчики) тримаються або за рушник, або за маленькі білі хусточки-платинки. Ця частина весільного обряду у багатьох населених пунктах зазнала суттєвих видозмін через те, що весільні застілля перейшли у ресторанний формат, і знівелювалася значна кількість супровідних обрядодій. Доречно принагідно пригадати ще і обрядодію «скуповувати дружок» (Буковина, Гуцульщина, Покуття): дружби «скуповують» дружок: під супровід гумористично-обрядового торгу вони повинні викупити у дівчат обрядові дари – букетик (затичку) та хусточку (рушничок). Торг відбувається так, що обидві сторони відмежовані столом, і якщо дружка «куплена» - її дружба піднімає на руки (через стіл), і заносить на загальний танець до кола. Тут хусточки чи рушнички є символом згоди, злагоди.

Близькою до тканого рушника є і доріжка-верета та бессарабський килим-скорца, обидва ці вироби ткалися до 12 метрів у довжину саме з розрахунку на їхню обрядову роль (вистеляння дороги з обох сторін, коли почет молодого приходить за молодою і відбувається «викуп», вистеляння дороги від порогу до воріт, коли молода іде до шлюбу тощо). Зокрема, відомості про такі ткані вироби саме з обрядовою метою ми записали у Хотинському та Заставнівському районах.

Тут рушник, скорца означають дорогу (як і в поминальній обрядовості). Втім, рушник або хусточка давався в дар людині  та просто перед далекою дорогою: «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя дала» (Дмитро Павличко), традицію дарування вишитих хустин з тою ж метою описано у  поемах Тараса Шевченка.

Традиція каже, що не можна двом братам користуватися одним рушником для витирання: аби не ділити одну долю на двох, не бути суперниками.

До слова, у деяких населених пунктах Чернівецької області намітку (перемітку) називають рушником, а на Вижниччині існувало розрізнення: рушник – це сама намітка, а ось перемітка – це обручі, якими вона закріплена.

Не менш цікаво представлений рушник у календарній обрядовості. І також існують як хронологічні, так і локальні видозміни. Як зазначає етнолог Микола Шкрібляк, стародавня гуцульська традиція каже: коли горянин освячує паску, то всі кошики і пасківники своєї родини він повинен покласти перед церквою на скатертину, а не на голу землю. Якщо їжа освячувалася у пасківниках (закритих бондарних посудинах зі зйомною кришкою) – присутність «покрівця», тобто невеличкого вишитого пасхального рушника, є необовʼязковою.

Ця традиція суттєво звузила своє поширення, натомість «покрівці» - рушнички та вишиті накидки на пасхальний кошик, зберігають свою популярність. Первинно лозові кошики накривалися звичайними тканими рушниками, традиція ж вишивати сакральні формули «Христос Воскрес» та тематичні орнаментальні сюжети – значно новіша.

У різдвяній обрядовості рушник присутній у таких «іпостасях» - новим рушником витягували кутю з печі, рушником «підперезним» обвʼязувавсядідух на покутті, рушником-обрусом застеляли стіл.

Рушник виступає символом дороги і долі у  сенсі земного шляху, земної дороги. У народних пареміях знаходимо згадку про те, що свій життєвий шлях людина ототожнює з ткацьким шляхом, міряючи дні «чисницями». Так, фраза «чисниця до смерті» означає «жити залишилося недовго». Цікавий обряд ткання оберегового одноденного рушника записала Світлана Китова у 70-х роках ХХ століття у селі КруповеДубровиського району на Рівненщині:

«… у 1943 році з метою заклинання повернення живими з війни своїх рідних і близьких, жінки села виконали обряд, тлумачений етнографами як «язичницьке одноденне полотно»: зібравшись за домовленістю на подвірʼї одної з господинь, жінки дочекалися вечора і сотворили християнську молитву, взяли міточки необробленого льону і виконали з ними протягом ночі всі процеси з виготовлення полотняної намітки. Льон мʼяли, чесали, пряли, снували основу і т.ін. Через усі процеси виготовлення обрядового рушника, що звершувались у повній тиші, пройшла кожна жінка. З першим промінням вранішнього сонця обряд було закінчено і рушник-оберіг вивісили на найвищому місці села, на великому деревʼяному хресті. Повернення обрядової памʼяті в роки війни – явище незвичайне і водночас природне» [1, 46.]

Рушник як уособлення дороги, земного шляху, і вірний супутник людини на всіх її обрядових порогах, суттєво змінився і має свої різновиди. Має він і свої орнаментальні обличчя – геометричні вишивані орнаменти Гуцульщини  та Покуття, буковинські смугасті ткані рушники, виразні кролевецькі ткані рушники і гаптовані полтавські – вони такі різні і такі єдині   у своєму семантичному повідомленні: своє життя людина уявляла полотном. Адже воно так непросто і поступово тчеться. І кожен візерунок на ньому знак, і відсутність візерунка, до речі – також знак…

 

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Китова Світлана. Полотняний літопис України: семантика орнаменту українського рушника. – Черкаси: БРАМА, 2003. – 224 с., іл.
  2. Войтович Валерій. Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2005. – 663 с.

 

Іванна Олещук (Стефʼюк), кандидатка філологічних наук, докторка філософії у галузі філології, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина», членкиня Національної спілки письменників України