Жінка-УКРАЇНКА

Враження від прочитаного

Підступаючи до читання нової книжки відомого автора, я завжди ловлю себе на застереженнях про те, чи автор не «виписався», чи не грішить повторами у темах і художніх засобах, чи так само буде його поетичний світ впізнаваним… І ще багато подібних  рефлексій може виникати. Але безперечним залишається одне: нова книжка – це завжди подія.

«Зникома зима» (Вінниця, ТОВ «Меркьюрі Поділля», 2023) – 19-та книжка нашого земляка з Сокільця, відомого письменника, видавця, громадського діяча, а тепер ще й військовослужбовця ЗСУ Сергія Пантюка. Обкладинка «Зникомої зими» проілюстрована фрагментом картини творчого і бойового побратима автора, художника, а також письменника та військового Бориса Гуменюка.

Я завжди відкриваю книги рандомно, навгад. Цього разу почала з отакої поезії, яку хочеться процитувати повністю:

Зоря, мов ланцюгом прип’ятий лев,
Сумує в ураганній круговерті.
Минає все. І падають з дерев
Шматочки золоті моєї смерті….
Минулого гримаса за плечем
Нависла навісним огидним ігом.
Я пам’ятаю: був колись дощем.
Тепер, напевно, маю стати снігом…

Навіть побіжне прочитання такої поезії високого гатунку засвідчує: поет не зраджує собі колишньому, адже його поезія так само впізнавана і майстерна. Тільки з однією особливістю – в ній додалося гірких ноток, характерних для воєнного часу: туги, люті, подекуди навіть безнадії, які деколи охоплюють Сергія-воїна («Вічносте, ти сумна…/ але іншої ми/ досі не вигадали… ). Але, традиційно з впізнаваними мотивами Сергія-поета, він демонструє силу духу і впевненість, проникливість та незмінну іронію. Вона супроводжує зокрема цілий окремий розділ, який називають лінгвоекспериментальні тексти. В цих мініатюрних словоплетіннях не варто шукати якогось глибокого змісту – вони скоріше про багатство й тонкощі рідної мови.

Філософське

Світ не довершений, німий…
Чисть душу пемзою. Ні, мий!

Майже пейзаж

Річку дощ пере. Коти поле
Минають, як перекотиполе.

Пророче

Пророк
прорік
про рок,
про рік…

В новій збірці  присутні і традиційні для поета мотиви, і нові тексти про війну, учасником якої є сам автор від її початку. Частина віршів збірки написана під Бахмутом, де він воював разом з побратимами у найгарячіший період осені 2022 – весни 2023 рр. Своєрідною вершиною у цьому виді літератури я б назвала «Хокку з окопів». Коротко, влучно, образно, піднесено – ось що таке Сергієві хокку: «Бджоли збирають мед/із пізніх квітів,/ нашою кров’ю скроплених…» або «Це не сніг, а попіл/ із цигарок янголів,/ що відпочивають після бою…»

Поетичний стиль С. Пантюка незмінно образний і оригінальний, цікавий неповторними знахідками та експериментами зі словом: «люди не хочуть вмирати, тому і беруться за зброю», «мої роки – морозиво, що впало у вогонь»,  «чарка туманом налита, щоб смерть оминала поетів», «брунатні хвилини каштанів/ відцокують нашу осінь,/ яка помре замість нас…», «автограф збудженого Бога –/ кручена блискавка мигне», «дощ карбує смальту» і багато інших, які лише засвідчують своєрідну «пантюківську» автентику, для якої характерні саме такі майстерні технічні прийоми.

«Я – забутий мандрівник у плутанці світів», – зізнається Сергій в одній з поезій. Найкраще йому вдаються так звані мандри часом. Бо у своїй характерній манері він переносить читача в світ свого дитинства, ностальгійного часу у загубленому подільському селі, де і досі знаходиться метафізичне серце поета. І ретроспективний  текст «На Андрія» – дуже впізнавано-пантюківський у цьому смислі: «Ще блискітками жевріло село,/ Їх не могла задмухати завія./ Хоч серед нас Андрія не було,/ Та ми бешкетували на Андрія», – так Сергій описує про давній «андріївський» звичай у наших селах красти хвіртки і ворота тих обійсть, де є дівчата.

Виживання і функціонування поетів у війні – окрема тема, яка ще потребує вивчення і осмислення. Можливо, балансування на грані життя і смерті і породжує цю надзвичайну поетику, яка тонко фіксує психологічні порухи та описує воєнні будні з їхніми реаліями. Переважна більшість текстів, що увійшли до «Зникомої зими», написані на війні. Тому її загальний настрій сповнений відповідних рефлексій та інтонаційних наповнень:

Ще трохи терпіння – і закінчиться гроза,
Припиниться призов до небесної армії,
І вже не загубиться жодна зірка,
І жодна куля не долетить до середини Дніпра…
Тільки краплі крові густішатимуть,
Вигранюючи святе
ймення України.
І материнські сльози
ще довго шукатимуть
запасних аеродромів…

Людмила Весела