У великому лісі жило оленятко. Воно було маленьке, з коричневою спинкою та очима кольору лісних горішків.
Оленятко тільки що народилось, тому друзів у нього ще не було. Велетенській дуб хитав над ним своїми могутніми вітами.
– Я друг тобі, не бійся! Я захищу тебе від будь–якої негоди…
– А що таке друг? – запитало оленятко.
– Це той, хто допомагає і не потребує віддяки, – відповів мудрий дуб.
На урок української мови несподівано прийшла медсестра Надійка.
– Третій клас! – сказала вона. – Всі на медогляд!
– Ура! – закричав третій клас, оскільки сидіти на уроці всім дуже не хотілося.
– А уколи робити будуть? – тужливо запитав Гордей Пупченко, якого дражнили Пирогом за його габарити і пристрасть до борошняних виробів.
– Ага, в різні товсті місця і не по одному разу! – сказав ущипливо Женька Рябоконь.
Осінь... Чудова пора в Україні… Як одна мить пролетіло літо з його забавами, купанням, сонячними росяними ранками, вільним часом канікул та дачною порою. Все це тепер у минулому.
Але коли приходить бабине літо, коли у повітрі літає легеньке павутиння, коли жовте листя золотом ллє сяйво з дерев, коли ще теплий вітерець лагідно грає волоссям на голові, − ми знов маємо нагоду радіти: маленькими маячками світяться на засипаних листям доріжках коричневі каштани.
Як приязно взяти у долоню тільки но проклюнувшогося із колючої шкіри малюка! Його лакована поверхня лагідно притискується до руки. Милуєшся не намилуєшся на гру кольорів, яким забарвлений каштан. Справжній коштовний камінь...
На одній кухні мешкав синій чайник. Він був дуже-дуже старий, закоптюжений, емаль на ньому вицвіла та давно вже не виблискувала. Чайник так довго жив у цій оселі на кухні, що йому здавалось він знав всі кухонні речі з часу свого народження.
Одного разу, поставивши чайника на вогонь, хазяйка раптом звернула увагу на те, який негожий став її улюбленець.
– Ото ж тобі, – сказала вона, треба його замінити! А то хтось прийде у гості, так соромно запропонувати чаю!
Чайник так засумував, почувши це, що цього разу кип'ятив воду значно довше.
– Та що ж це таке! – знов обурилась хазяйка. – Ні-ні, треба його поміняти!
Дуже люблю готувати узбецький плов. Навчила мене це робити моя однокурсниця з гірничого інституту Ірина Абдурашитова (як зараз пам’ятаю, вчила на лекції з теорії поля). ЇЇ батько був узбек за національністю, а мама − українка. Жили вони в селищі Брянка Луганської області. Ірина розповідала, що коли її батько починав готувати плов, то надворі розпалювали вогонь, діставали спеціальний мідний казан, який привезли з батьківщини Ірининого батька, і запах від готування йшов такий по всій вулиці .... що збігалися всі сусіди. До речі, всіх і годували за узбецькою та українською хлібосольною традицією.
Отже, плов узбецький.