Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
- Йой, Павлусю, не бий! Не бий, Павлусику, за що ня так б'єш?! Ади дитинку свою заб'єш, що в собі ношу!
- Мовчи, суко! Мовчи, бо зарубаю! Настане кінець і тобі, і твоєму паскудному виплодкови!
П"яні, налиті дикою ненавистю очі Павла, палили злобою розпростерте на підлозі тіло побитої Ганни. Всадивши ще кілька ударів брудними чоботами в обхоплений руками живіт жінки, Павло зневажливо сплюнув і розхитуючись з боку на бік на нетвердих ногах висунувся з хати, гримнувши дверима, аж задзеленчали віконні шиби.
- Порубаю!.. – Гарчав знавіснілий накоренок злоби у людській подобі.
- Ви розумієте, що не мали права рухатись без світла ближніх фар у темну пору доби підсвічуючи тільки протитуманками?
- Так, розумію. Ця поломка сталася в дорозі через жахливі ями і вибоїни. Я проїхав довгу дорогу, майже триста кілометрів, і коли це сталося, я не міг…
- Я запитую ще раз, шановний, ви розумієте...
І далі слово у слово по тексту, тоном верховного обвинувача на страшному суді.
- Так, але я пояснюю, що ця поломка сталася недавно. Я мав стати серед поля? У мене в машині пасажири, чужі жінки, матері, котрих чекають вдома діти.
- Я повторюю, ви розумієте?.. - тирада повторюється втретє.
Дар Небес
У кожному у нас є дар небес -
У ньому ми, як Боги, воскресаєм
І здатні до прозрінь і до чудес!Хтось пише вірші, музику, пісні
А хтось знімає фільми, робить фото
А хтось дітей плекає день по дні
Не думаючи, що оце робота.
Хтось шиє одяг модний і взуття,
А хтось картини пише геніально
І кожен вносить крапельку в життя
Буття творить і живить моментально.
І кожен з нас важливий і живий
І кожен може вічність осягнути
Творець-бо кожен вічний, осяйний
Якому завжди бути. Вічно бути.
Анти-насильство
Дитя
Пахне в хаті маленьким дитям.
Пахне так, наче пахне Богом.
Аж всміхається над порогом
Сонце – вічне тепло життя.І дитятко всміхнеться теж
В той куток, де нема нікого,
Чи до янголів, чи до Бога,
Так, що щастю немає меж!
***
Спільний проект видавництва Laurus та журналу "ШО" в рамках "Київських Лавр" під час "Книжкового Арсеналу".
Заклопотана Катруся
Знову підбира слова:
– Якщо ти стара,бабусю,
То я зовсім ще нова!Є у нашого телятки
Мама – жуйку он жує.
Але Катя хоче знати:
– А чи тато в нього є?
І чого так та хвоя пахне, та де пахне - говорить: пошепки, як лісовий дух. А вечір насипає вино у мальований горнец і на "дайбоже" з потемками п'є, а вино то черлене.. Зірки пристигають - до води кліпають, до отави скошеної під лісом поморгують. І кінь розсилений гривою трясе. Там місяць зблисне-тут вітер свисне... Ліс. Лиш то, що шепче, але потихо.
Маки. Пелюстка гаряча, серединка зовсім чорна, ніби зотліла грань. Горда квітка, дивна така… А ще кажуть, що польові квіти скромні. Зірвала один мак. Вже в долоні горить, до вітру тріпоче. Здається, що то малий впольований хижак, який дуже сердиться, що впійманий, а тому ось-ось вкусить і вирветься. Рвучкий вітер поніс із собою дві пелюстки листатого бранця, в руці лишилося тільки стебло… Дивна квітка… Непокірна така, норовиста. Хоча… Хіба в квітів буває характер? В тебе є. Хороша ти квітка, справжня. Валя ішла польовою дорогою, розглядала стебельце маку й поглядом питала в неба, чи не буде грози. Хотілося в цю мить громовиці, справжньої такої, сильної, просто тут, посеред поля. А небо носило важкі сірі хмари й не слухало того.