Жінка-УКРАЇНКА

ПОСТАНОВА
Верховної Ради України

Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році

З метою консолідації та розвитку історичної свідомості Українського народу, збереження національної пам’яті та належного відзначення і вшанування пам’ятних дат і ювілеїв Верховна Рада України постановляє:

1. Урочисто відзначити на державному рівні у 2018 році пам’ятні дати і ювілеї згідно з додатком.

2. Рекомендувати Кабінету Міністрів України:

За останній час я, як і ви, мабуть, знайомі – незнайомі мої друзі, надзвичайно розчарувався в Україні (через владу ж бариг, зрозуміло, недоумків, злодюг, рвачів, крадіїв, брехунів) і в українцях почасти також. Ви, сподіваюся, знаєте чому. Я б, напевне, вернув цю віру в наш величний дух і в нашу незламну силу аж до загину, якби ви, люди добрі, поставили в центрі столиці, а хочете, то на найвищій горі в Україні, пам’ятник ось цій красивій жінці, фото якої представляю. Це мати Героя Небесної Сотні, наймолодшого з наших захисників-майданівців Романа Гурика, вічно 19-літнього (1994 року народження!) студента-філософа з Івана-Франківська. Думаю, що пані Ірина найяскравіший прообраз того, якою є жива сучасна МАТІР, образ справжньої БЕРЕГИНІ незламних нинішніх захисників Вітчизни. Жінка, перед якою ми всі маємо стати навколішки…

ВОНА МОЖЕ СТАТИ БЕРЕГИНЕЮ ВСЬОГО НАШОГО БЕЗСМЕРТНОГО УКРАЇНСЬКОГО РОДУ! КРАСИВА І ЧАРІВНА В СВОЄМУ ЖИВОМУ ОБРАЗІ МАТЕРІ УКРАЇНСЬКОГО НАШОГО СОКРАТА ЧИ ПІФАГОРА, ЯКИЙ, НА ЖАЛЬ, ТАКИМ УЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ...

Міжнародна патріотична медаль Івана Мазепи заснована в 2016 році Міжнародною літературно-мистецькою Академією України для відзначення письменників, митців, науковців, перекладачів, журналістів, громадських діячів, меценатів з України та зарубіжжя за визначну патріотичну діяльність, спрямовану на підтримку незалежності нашої держави, активну пропаганду української культури, літератури, мистецтва, книговидання, видатних діячів України у світі.

В обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка з великим успіхом відбулася презентація книг відомого українського письменника, публіциста, журналіста, краєзнавця Миколи Будлянського. Микола Георгійович тривалий час працював у обласній газеті «Деснянська правда» – завідувачем відділу, заступником головного редактора; тож багато його творів, представлених у нових книжках, надруковані на шпальтах рідного видання.

Читачі добродія Миколу люблять, бо пише не сухо, а тепло, людяно, емоційно. Його розповіді про красу сільської праці та чудових земляків – вражають добротою, мудрістю, шляхетністю та високою духовністю. Тому і на презентації зал був переповнений – довелося ще стільці заносити, щоб вмістити усіх бажаючих потрапити на цю дійсно цікаву імпрезу.

Автор представив дві свої книжки – «Час рікою пливе» (про Олишівку Чернігівського району) та «Розкажіть мені, мамо» (про рідну Держанівку, де народився і виріс).

Куди б дорога не повела людину найближчою та найкоротшою є саме та, що веде до рідної домівки. Бо все там було в перше: пісня жайвора у високім і чистім небі, соняхи попід тином, привітна усмішка матері та її простягнуті руки навстріч зробленим першим крокам її дитини, школа, друзі виплекані в серці найзаповітніші сподівання, світлі мрії та надії. Соколиний погляд упивався стрімкими карпатськими вершинами. На них і влітку біліли сніжані шапки, а слух сприймав дзвінкі перебори швидкоплинних потічків і річок. За роботою чи за відпочинком тут завжди лунали мелодії народних пісень та коломийок, нестихаюча говірка рідної співучої мови. Сільські путівці завжди звідси виводили людей на обшири світових просторів.

Немало доріг обійшов і виходець села Копашнова на Хустщині, нині відомий літературознавець, фольклорист та скарбошукач народної мудрості Іван Хланта. Та десь на денці його серця завжди жила – жевріла невгасима думка написати і видати одну з найважливіших своїх книжок про рідне село. Недавнойому виповнилося 620 років. Як поселення засноване вкрай зубожілими втікачами від панського свавілля. Зупинилися якось тут люди й уподобали собі цю гарну місцину. В ній було доволі сонця і тепла.Поблизу текла річечка Хустець. Чим не пригожа земля для поселення? Єдине, що їх бентежило – ліси. Займали вони величезну територію. Аби вивільнити землю для осілого життя біженцям прийшлося розкорчовувати територію від зламаних вітрами дерев та кущів. Між собою часом говорили: «Вже перейшли копаші на нове місце». Може через це і назвали село Копашновим.