Вчора, 6 жовтня (помер 5.10.2024), в країну вічного полювання під осінньою мжичкою і пронизливим вітром провели ми душу нашого друга – письменника та історика Павла Бондаренка. У народі кажуть, що погода завжди плаче, коли відлітає світла людина. Не знаю, чи справджується стовідсотково ця прикмета, але ми плакали точно. Від величезної втрати, бо у серцях багатьох, хто знав Пашку, утворилися величезні зяючі дірки, від несправедливості, бо 54 роки для митця, який активно пише і якого активно читають – до болю мізерно...
Зупинилося серце у Володимира Сапона – письменника, журналіста, краєзнавця, члена Національної спілки письменників України, заслуженого журналіста України.
Висловлюємо наші співчуття. Боляче і сумно. Він був Людиною щирої душі, майстерно володів словом. Шанувальники порталу "Жінка-УКРАЇНКА" завжди активно читали його замальовки та поезію.
Вічна пам'ять, Друже! Дякуємо долі, що у нашому житті був час для знайомства і спілкування!
Сьогодні не стало мого друга і наставника Олекси Сергійовича Вусика, талановитого гумориста і прозаїка, українського патріота, геніального лексикографа і просто Людини зі щирим серцем.
Його словник синонімічних гнізд, на мою думку, – найкращий сучасний словник українських синонімів. Це праця всього життя Олекси Сергійовича, і нині цей словник має три видання, є невичерпною скарбницею багатства української мови.
Але для мене Олекса Сергійович не просто один із талановитих українців, з якими мене зводила Доля. Є такі люди, які мають дар знаходити і навчати. Саме Олекса Сергійович понад сімнадцять років тому побачив у моїх (тоді ще майже повністю російськомовних творах) живий український національний код.
До нього і до Віктора Васильовича Савченка, класика української фантастики, який пішов з цього світу півроку тому, я приходила у Національну спілку письменників України, щоб спілкуватися рідною мовою, бо у моєму місті у ті часи українською мало хто говорив. Спочатку школяркою, тоді студенткою... А тоді і література для мене стала немислима без української мови.
Час ще не дав оцінки цій добі – суботі четвертого лютого 2017-го…
Її історичну значущість та духовну цінність згодом оцінить людність нашого краю. А поки що сюди збирався народ. Мов у повноводну ріку вливалися живі потоки прибулих мирян з Міжгірщини, Рахівщини, Тящівщини, Хустщини, Іршавщини, Мукачівщини, Ужгородщини…
Люди безперервно прямували до унікальної і величної споруди Божого маєстату – храму Покрови Пресвятої Богородиці. Мов складені у молитві до Всевишнього людські долоні він підносився до небес, гордо оглядаючи всю Приборжавську долину. Ця будова – ровесниця незалежної України. Вона розповідає новому часові про недалеку минувшину, яка й досі нуртує, напуває людей живильною благодаттю, вгамовує духовну спрагу, зцілює душу, надає сили і здоров’я, наснаги до життя.