Жінка-УКРАЇНКА

Я – українка. Вважаю, що краще зробити бодай одну маленьку справу, аніж невпинно балакати, що щось колись зроблю для своєї країни. Для мене патріотизм – не порожній звук. Це, передовсім, те, що вкладаю у тексти. Якщо погортати мої книжки для дітей і для дорослих, то, сподіваюсь, це стає очевидним. Вірші про мову, слово, Україну, про батьків, про традиції і свята говорять самі за себе. У дитячих збірках надважливу роль відіграє ілюстрація. Символіка, яку привносять художники, є частиною нашого спільного задуму, бо книжка – колективна праця.

Хай Вам це і в страшному сні не присниться! Про що я? А уявіть собі на мить державу, націю без книжок і газет, без музики і пісень, без театру й кіно, без картин і скульптури, але! З безплатним харчуванням, житлом, транспортом і всіма решту благами, які б виключали усе мистецьке і духовне. Скажете: нісенітниця!? Бо навіть страви не буває без мистецтва приготування та культури споживання як і житла без архітектурного задуму та стін у ньому без оздоби, чи засобів для пересування і всього решти без художнього дизайну. 

Я щаслива людина, бо в моєму серці живе Україна.
Бо українка, і це не просто факт народження, а стан душі, поклик долі. Я вдячна за те, що з’явилася і живу саме на цій благословенній землі - щедрій на таланти, щирі серця й незламний дух.

Тарас Шевченко писав:
«Мені здається, якби батьківщина моя була б найбіднішою на землі  - і тоді вона мені здавалася б кращою від Швейцарії і всіх Італій... Що ж нам казати, її дітям? Належить любити і пишатися прегарною матір’ю».

Ці слова мені особливо близькі. Любов до рідного краю, до своєї матінки-землі - це не просто емоція, це внутрішній закон, духовна опора, що формує нашу людяність і стійкість.

Колись, в складний період мого американського життя, коли я розгубилась, втратила орієнтири, не могла розібратися в собі, коли мучило неясне невдоволення собою, мені пощастило здійснити незабутню подорож по різних країнах, і кожна, така самобутня, така неповторна, чимось важливим обдаровувала мене.