Жінка-УКРАЇНКА

Про нову збірку Тетяни Шептицької «Випране й нове»

Віднедавна я все частіше почала начитувати та публікувати в соцмережах власні вірші, бо книжок, виданих невеликими накладами, вже немає - розійшлися. Почитати твори більше ніде. Так само й із поезією Тетяни Шептицької. Її тексти майже не знайдеш у відкритому доступі. 

Але нині ще можна придбати нову збірку поетки «Випране й нове», яка нещодавно вийшла у видавництві ТОВ «Меркьюрі-Поділля» (м. Вінниця).

І мова зараз не про те, чи правильно роблять поети, які обирають тишу навколо своїх творів, і тому про них чує не так багато людей. Про інше. Про те, що поезії, які увійшли до нової збірки Тетяни Шептицької, з тих, які звучать навіть у мовчанні. Навіть якщо авторка не говоритиме про них уголос, ці вірші, впевнена, знайдуть свого читача. Знайдуть тих, хто обирає не гучний піар, а справжній талант. І тепер, і через роки. А ще поезія Шептицької - це поезія тихої мужності. В ній немає пафосу, але є сила. Сила жінки, яка вміє любити, чекати, берегти. Любов і ніжність тут не заперечують біль, а витримують його.

«Випране й нове» - книжка, що народжена з досвіду, який торкається кожного з нас сьогодні. У цих віршах пам’ять про місця, яких уже немає, про сади, які замінив асфальт... Тут є люди, яких ми носимо в серці. Запам’ятовуються образи. Яблука, що «летять у блакить» замість падати на землю. Вода, що «бубнявіє, як зерно» і тримає світ. Ангел «прикутий до землі»,  який не має права зупинитися. Є речі, які треба пережити, пропустити через себе, щоб зрозуміти.

Я читала в метро, продовжила читати вдома... І захотілося поділитися емоціями одразу, поки вони свіжі, поки не розчинилися в буденності. Здається, це книжка для тих, хто шукає слово, що повертає рівновагу. Для тих, хто пам’ятає, але не зупиняється. Для тих, хто хоче жити навіть після втрат. Адже:

"Поминальна субота
об’єднує душі
живих, загиблих
       і ненародженних.
На цю велелюдну учту
приносиш хліб
як символ землі
і воду
як мірило сліз.
У сутінках церкви
виблискують вогниками
спогади, імена, туга...
Не догукаєшся,
лише додаси у список
Батя, Вус, Риба,
Пархом, ТікТак, Велес,
Товариш, Фін, Славомир
____
бо Він там знає всіх поіменно..."

Редактор збірки Іван Андрусяк сказав про книжку Тетяни Шептицької так:«Це дуже київська книжка, в якій попервах ніби розрізнені фрагменти вільного юного Міста плавно зливаються в ніжну і палку гармонію, яку може народити лише душа... хтось би сказав відьми, але я скажу правду: української жінки». Може й так. Недарма ж кажуть, що в в Україні споконвічно всі жінки трохи відьми. Чи, як пише сама Тетяна у вірші «Жінкам моєї землі», - янголи й відьми через одну.

Я от думаю, в чому ж таки й справді її сила - української жінки, науковиці, поетки, дружини військового Тетяни Шептицької? Не в гучності, не в бажанні бути видимою завжди і всюди. А в правдивості.

Повторюсь, але все ж скажу ще раз, що такі книжки, як ця, про яку йде мова,  нікуди в часі не зникають. Вони повертаються до людини тоді, коли найбільше потрібне слово, що тримає. Поезія Тетяни Шептицької тримає. Вона не вчить і не пояснює. Вона просто йде поруч. Як пам’ять. Як молитва. Як тихий дотик до душі читача.

Тетяна Череп-Пероганич