СОН
(замальовка)
Я знаю, що ти тепер спиш... Моє внучатко заснула також. Я сижу і ... мені так захотілося, тихенько пробратися тобі під ковдру і пригорнутися до тебе і ... заснути... А потім, коли прокинемося – побачити твої здивовані і трішки перелякані очі – звідки я тут взялася... А тоді ... не стримувати свого і мого бажання – цілуватися... Не зважаючи ні на що... Цілуватися довго і трепетно до запаморочення, до нестями... І не буде між нами ні кордонів, ні морів, ні сімейних обставин... Будемо тільки ми самі вдвох... Ні не самі... Між нами буде наше кохання ... спочатку, таке ще маленьке і несміливе – як весняний струмочок... А потім, як бурхлива весняна повінь понесе нас у круговерть життя... І в цю хвилину ми не будемо знати, та нам буде і не так важливо, чи ми випливемо з тої повені взагалі... За те все ми будемо думати завтра... А сьогодні ми разом – ТИ, Я і наше КОХАННЯ...
Баба Пестина
«За лугом, що розкинувся від повноводної Горині аж до села, у затишному куточку Калинівка, живе баба Пестина. Кожен день вона розпочинає з молитви до Почаївської Божої Матері. Просить здоров’я, щастя, долі для своїх дітей, онуків, правнуків і навіть праправнуків. А їх у Пестини Іванівни немало. Бо виховали вони з дідом Тимофієм трьох синів і дві доньки. Потім родове дерево зарясніло новими гілочками. Бабуся не лише тішилася кожному пагінцеві свого роду, а й колисала всіх. Коли ж уся велика родина збиралася в її оселі, то серце палало радістю і втіхою».
Не любила багато балакати, слухати пустих бесід, та й, здається, усміхатися також, бо домашні вкрай зрідка бачили її розпогоджене обличчя. Була собі тихою, сумирною і трохи зажуреною незалежно від погоди, дня чи пори року.
Мала двоє дорослих одружених дітей, що жили зі своїми сім’ями хоч і неподалік, але окремо від матері, троє онуків та одну онучку, Оксанку.
Оксанку баба Дарина любила, здавалось, найдужче з усіх.
Чим та собі заслужила такого привілею – ніхто достеменно не відав, проте деякі здогадки усе ж навідували Дарчиних доньок. Оте горезвісне жіноче шосте чуття робило ті здогадки переконаннями, про які вони, бувало, нишком від матері помежи себе перемовлялися …
Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
- Йой, Павлусю, не бий! Не бий, Павлусику, за що ня так б'єш?! Ади дитинку свою заб'єш, що в собі ношу!
- Мовчи, суко! Мовчи, бо зарубаю! Настане кінець і тобі, і твоєму паскудному виплодкови!
П"яні, налиті дикою ненавистю очі Павла, палили злобою розпростерте на підлозі тіло побитої Ганни. Всадивши ще кілька ударів брудними чоботами в обхоплений руками живіт жінки, Павло зневажливо сплюнув і розхитуючись з боку на бік на нетвердих ногах висунувся з хати, гримнувши дверима, аж задзеленчали віконні шиби.
- Порубаю!.. – Гарчав знавіснілий накоренок злоби у людській подобі.
- Ви розумієте, що не мали права рухатись без світла ближніх фар у темну пору доби підсвічуючи тільки протитуманками?
- Так, розумію. Ця поломка сталася в дорозі через жахливі ями і вибоїни. Я проїхав довгу дорогу, майже триста кілометрів, і коли це сталося, я не міг…
- Я запитую ще раз, шановний, ви розумієте...
І далі слово у слово по тексту, тоном верховного обвинувача на страшному суді.
- Так, але я пояснюю, що ця поломка сталася недавно. Я мав стати серед поля? У мене в машині пасажири, чужі жінки, матері, котрих чекають вдома діти.
- Я повторюю, ви розумієте?.. - тирада повторюється втретє.
І чого так та хвоя пахне, та де пахне - говорить: пошепки, як лісовий дух. А вечір насипає вино у мальований горнец і на "дайбоже" з потемками п'є, а вино то черлене.. Зірки пристигають - до води кліпають, до отави скошеної під лісом поморгують. І кінь розсилений гривою трясе. Там місяць зблисне-тут вітер свисне... Ліс. Лиш то, що шепче, але потихо.
Маки. Пелюстка гаряча, серединка зовсім чорна, ніби зотліла грань. Горда квітка, дивна така… А ще кажуть, що польові квіти скромні. Зірвала один мак. Вже в долоні горить, до вітру тріпоче. Здається, що то малий впольований хижак, який дуже сердиться, що впійманий, а тому ось-ось вкусить і вирветься. Рвучкий вітер поніс із собою дві пелюстки листатого бранця, в руці лишилося тільки стебло… Дивна квітка… Непокірна така, норовиста. Хоча… Хіба в квітів буває характер? В тебе є. Хороша ти квітка, справжня. Валя ішла польовою дорогою, розглядала стебельце маку й поглядом питала в неба, чи не буде грози. Хотілося в цю мить громовиці, справжньої такої, сильної, просто тут, посеред поля. А небо носило важкі сірі хмари й не слухало того.
— Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.
— А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…
— Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, - дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.
— Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?
— А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.
Пили холодне молоко з глиняних горнят - після нього хліб ще запашніший, підкидали поліна до старої грубки і довго так, спокійно дивилися на вогонь - ніби відігрівалися і висвічувалися ним зсередини. А коли мутна лямпа засвітила на хату – здалося Уляні, що не в хаті сидить, а в Бога межи долонями - так якось затишно тут, і навіть не по-домашньому - ближче.
— Ви мені колись розказували, що зранку або по дощеві гора вміє дихати.. А чого я того ні разу не застала?
— Бо від дощу ти в хату тікаєш, а від ранку – до подушки. Ти трохи недобре жиєш, дівочко, але вже…
— А як маю жити?
— Шо тобі за то казати буду…
— То, що тепер думаєте.
Ти закинув мене сюди вчора. Я впала на сивий пісок і подумала, що вдома. Пам’ятаю, що то було вчора. І що в мене було руде і кудлате від листопадового вітру волосся, і що хотілося пити. Всіх ти впускаєш у цей світ дітьми, мені ж дозволив зайти дорослій. В мене дитинства не було – мені казали – ти дивачка, Гертрудо. А ще казали, що фальшива. Що граю з людьми, і що відьма, бо маю руде волосся. Я не вмію грати, я просто прийшла в ваш світ, мене кинули сюди і наказали залишатися. А ви називаєте це грою. Холодно, треба зробити собі кави. І віконниці стукають, зачинити би…
Сьогодні знову прийшла до сусіда ніби й просто так, поговорити про життя, а насправді поспостерігати за його «годованцями»: дикими півнями, що і правда чимось були схожі на щезників: чорні, з лискучими хвостами, сердиті такі… Для мене і дід, і його когути завжди були ніби з книжки вималювані та й у життя випущені. «Полковнику ніхто не пише»: суворість, вечори біля каміну, згодована півням самотність такого Олексія Петровича я вже зустрічала на сторінках книги. В того полковника було все сумно до безвиході, в цього ж кожна подія була з розряду «жити можна».