Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Сьогодні:
Проза
Іванна Стеф'юк. Маки
Маки. Пелюстка гаряча, серединка зовсім чорна, ніби зотліла грань. Горда квітка, дивна така… А ще кажуть, що польові квіти скромні. Зірвала один мак. Вже в долоні горить, до вітру тріпоче. Здається, що то малий впольований хижак, який дуже сердиться, що впійманий, а тому ось-ось вкусить і вирветься. Рвучкий вітер поніс із собою дві пелюстки листатого бранця, в руці лишилося тільки стебло… Дивна квітка… Непокірна така, норовиста. Хоча… Хіба в квітів буває характер? В тебе є. Хороша ти квітка, справжня. Валя ішла польовою дорогою, розглядала стебельце маку й поглядом питала в неба, чи не буде грози. Хотілося в цю мить громовиці, справжньої такої, сильної, просто тут, посеред поля. А небо носило важкі сірі хмари й не слухало того.
Іванна Стеф'юк. Старим садом
— Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.
— А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…
— Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, - дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.
— Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?
— А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.
Іванна Стеф'юк. Любисток
Пили холодне молоко з глиняних горнят - після нього хліб ще запашніший, підкидали поліна до старої грубки і довго так, спокійно дивилися на вогонь - ніби відігрівалися і висвічувалися ним зсередини. А коли мутна лямпа засвітила на хату – здалося Уляні, що не в хаті сидить, а в Бога межи долонями - так якось затишно тут, і навіть не по-домашньому - ближче.
— Ви мені колись розказували, що зранку або по дощеві гора вміє дихати.. А чого я того ні разу не застала?
— Бо від дощу ти в хату тікаєш, а від ранку – до подушки. Ти трохи недобре жиєш, дівочко, але вже…
— А як маю жити?
— Шо тобі за то казати буду…
— То, що тепер думаєте.
Іванна Стеф'юк. Дежавю
Ти закинув мене сюди вчора. Я впала на сивий пісок і подумала, що вдома. Пам’ятаю, що то було вчора. І що в мене було руде і кудлате від листопадового вітру волосся, і що хотілося пити. Всіх ти впускаєш у цей світ дітьми, мені ж дозволив зайти дорослій. В мене дитинства не було – мені казали – ти дивачка, Гертрудо. А ще казали, що фальшива. Що граю з людьми, і що відьма, бо маю руде волосся. Я не вмію грати, я просто прийшла в ваш світ, мене кинули сюди і наказали залишатися. А ви називаєте це грою. Холодно, треба зробити собі кави. І віконниці стукають, зачинити би…
Іванна Стеф'юк. Дикий когут
Сьогодні знову прийшла до сусіда ніби й просто так, поговорити про життя, а насправді поспостерігати за його «годованцями»: дикими півнями, що і правда чимось були схожі на щезників: чорні, з лискучими хвостами, сердиті такі… Для мене і дід, і його когути завжди були ніби з книжки вималювані та й у життя випущені. «Полковнику ніхто не пише»: суворість, вечори біля каміну, згодована півням самотність 
такого Олексія Петровича я вже зустрічала на сторінках книги. В того полковника було все сумно до безвиході, в цього ж кожна подія була з розряду «жити можна».
Іванна Стеф'юк. Люби мене
* * *
Полокали гори зливами собі коліна, а червень зливав з цебра на їхні голови та й дужі плечі. Прохолода… Зачерпнути би її та для днини втримати, а то ранок поливає-поливає, та полудень не дуже того і боїться. Стрімким плаєм, накриваючи голову курткою, тікав від негоди до нитки змоклий чоловік. Його важке дихання палицею впиралося в каміння, вистукувало по стежці. Ах-хех… Ну і гроза… І треба ж було саме тепер в дорогу вибратися! Ця раптівка застала на півдорозі, викупала та виполоскала вже так, що прикривайся тою курткою чи не прикривайся ― на одне вийде. Шум дощу перебивав шум потоку, що тепер ще більше збурився, став бистрий та гоноровий. Дмитро подивився вниз: може би то попереками, через потік перейти, а не п’їланитися такої негоди під берег? А чого? Так швидше, та і до потоку стежка, як не дивно, кам’яниста, не таке місиво. Спускається, ось ще трохи… Ну нічо собі! Така гроза розшумілася, що світа Божого не видно, а якась молодичка чи то дівчина сидить собі на камені, ніби й ні при чому, і голову миє. Довге і чорне волосся хиталося водою, як дивні водорості, а каплі раптівки скочувалися щоками і плечами. А ти, дурний, чого зазираєш? Тікай звідси, не бачиш, яка негода? Вернувся назад і таки пішов під берег: сам не розумів чого, але таки побоювався розминатися з цією дивною жінкою.
Палочка-виручалочка (новела)
Ранок видався похмурим, як осінній дощ. В кімнаті було сіро і холодно. Не хотілося завсім вставати з теплого ліжка. Голова була така важка, ніби сто вітрів своїм протягом занесли в голову купу сміття і там залишили. ЇЇ часто мучили головні болі, як комплекс неповноцінності. Вона перестала вже вірити в чистоту і добро думок, скільки би не думав, нічого змінити у її долі неможна, тільки мігрень зеленою зміюкою крутилася вінком на голові. Таблетки вже й не допомагають. Лікар їй казав, що мігрені починаються в людей, які прагнуть до досконалості і коли щось не виходить, народжується незадоволення і накопичується погана енергія в голові. Просто треба змінити своє ставлення до людей і стиль життя. Та чи можна себе перевиховати і не реагувати, коли найближча людина за твоєю спиною витворяє чудеса. Орися тяжко зітхнула і спробувала піднятися з ліжка.
«Така її доля, о, Боже мій, милий…» (бувальщина)
Пригадала якось таку невеличку легенду:
– Жили собі два брати, багатий і розумний, другий – бідний і дурний. Одного ранку вийшов бідний на братове поле і бачить якась жінка збирає по полю колосся пшениці і втикає їх у снопи.
І питає брат-дурник: – Ти хто така?
– Я – доля твого брата, – відповідає вона.
– А де ж моя доля?
– Вона лежить ось там, під грушею?
– Ну , тоді, скажи мені, що маю зробити, щоб і моя доля була така працьовита, як ти?
Руслана Кореновська-Марич. Діалог між ненародженими близнюками.
У вагітної жінки мали народитися близнята, та поскільки вона була ще дуже молода, незаміжня і завагітніла випадково, то не знала родити їх, чи зробити аборт. Сумніви не давали їй спати і в безсонні ночі вона молилася, благаючи Бога допомогти їй визначитись. Він дав їй вміння у сні почути діалог цих двох ненароджених ще дітей, які хоч і були близнюками, та в результаті жіночих вагань вже відрізнялися один від одного: один був віруючий, а другий невіруючий. І вони вже почали хвилюватися чи народяться і побачуть світ, чи ні.
Руслана Кореновська-Марич. Двері в твоєму житті…
Чи задумувалися ви колись скільки дверей ви відкрили вже в своєму житті і скільки ще прийдеться відкрити??? Що ж означає таке чарівне слово – ДВЕРІ...
Я ж писатиму про свої двері... їх у мене, за 55 років, було ой як багато !!! Та згадаю про основні, які допомогли мені багато чого навчитися і здобути. А ви подумайте про свої двер…і, можливо, вперше відкриєте для себе нові сторінки вашого життєвого досвіду.
Проза Руслани Кореновської-Марич
ЩО ТАМ, ЗА ТВОЇМ ВІКНОМ… (відповідь на сльози самотності)
Кожного ранку снідаю за столом в кухні навпроти вікна…
Я дуже люблю оте своє завіконня:
— Доброго ранку, світе мій ясний!
… Доброго дня,весно прекрасна!..
Під звуки гарної мелодії і перших сонячних променів я дивлюся у відкрите вікно на білий світ, на незайману від машин, ще довгу дорогу у новий день і дякую Богу за все, що маю і ще буду мати... за сонце, що заглядає в мій запашний зелений чай, за людей, яких сьогодні я зустріну, за сон, що вночі мене повів на кладку, де стояла я малятком…
Любов Сердунич. Осіння казка
У тітоньки Осени було три сини, один одного менший. Помічники і пустуни були вони. Клопотів мала із ними – гай-гай! Крім того, що роботи в неї завше непочатий край, то ще хлопці ото, знай, бешкетують. І сварися, і гукай – не почують.
У гурті, кажуть, множиться сила. Це стосується кожного сина. Бо хоч скільки робіт залагодять, та вони втрьох ніколи не ходять. А чому? Вам цікаво дізнатись? Отож слухайте.
Ось найстарший синок. А треба б вам зізнатись, був він тихим, сумирним. Ото як прийде його пора прокидатись, то ніхто й не помітить: гарно та мирно вставав, матусеньку Осінь вітав. Ягідками вересу любив прикрашати старший синок мами Осени шати. Так Вереснем люди його і назвали. А по вересу стиглому його й впізнавали.
